Читаем Конотопська відьма полностью

Хлопці деруть щомога, а Явдоха своє: «І ви кажете: та бийте окаянную ханаанку, і я кажу: та бийте окаянную ханаанку; був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм’яжка, повстяна шапочка, на спині латочка; чи хороша моя казочка?»

– Та деріть дужче! – крикнув що є мочі сам пан сотник конотопський, Микита Уласович Забрьоха, що вже йому дуже брало за живіт і печінки під серце підступали, бо не обідав і досі.

Хлопці перемінились, узяли пучки і стали пороти, а Зубиха знай своє товче: «І ви кажете: та деріть дужче, і я кажу: та деріть дужче; був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм’яжка, повстяна шапочка і на спині латочка, чи хороша моя казочка?»

– Соплітіте розонацію з тернія і удвойте їй поруганія на лядвії! – скумандував пан Пістряк, довго думавши, що б то їй ще придумать.

Хлопці чешуть Явдоху терновими, а Явдоха своє товче: «І ви кажете: соплітіте розонацію з тернія і удвойте поруганія на лядвії, і я кажу: соплітіте розонацію з тернія і удвойте поруганія на лядвії; був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм’яжка, повстяні шапочка, на спині латочка, чи хороша моя казочка?..»

Та й до вечора не переговориш усього, що там було! Вже не тільки Ригорович Пістряк, та й сам сотник Забрьоха почав сердитись, що нема кінця ділу; б’ють-б’ють бісовську бабу, скільки хлопців перемінилося, скільки різок перебрали: і вербових, і березових, і тернових; а їй не позначилось нічого, неначе тільки що лягла і ні трішечки і не бита, а вона собі знай товче чоловіка Сажку…

Отже ж то як сеє діється, і гаспидську, католикову Явдоху б’ють, проліз скрізь народ, що так і обступили Явдоху, та й не надивуються, Демко Швандюра, стар чоловік і непевний. Подививсь-подививсь, помотав головою та й каже:

– А що се вам за іграшки далися! Чи то пану сотникові знать скучно стало, так ви його забавляєте, як малу дитину, що різками порете, неначе кого путнього, вербову колоду?

– Як колоду? Що се він каже? Де там колоду б’ють? – загула громада і, дивуючись, розпитує.

– Де колода? Не бачите? Дивіться ж! – сказав Швандюра та й повір рукою по народу навпаки сонця… Так що ж? Удивленіє та й годі! Тогді усі побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутована вірьовками, і сидять на ній чотири хлопця здоровенних і держуть її якомога, щоб не пручалась, а чотири б’ють тую колоду зо всієї сили добрими різками, неначе кого путнього. А біля тієї колоди лежить сама по собі Явдоха Зубиха і не зв’язана, і регочетьсй, дивлячись, як працюються люди замість її та над колодою. Так, скажете, се і не удивленіє? Се вона, як її покладали парити, так вона рукою повела та й напустила на усіх, хто тут був, мару, а Демко з свіжими очима прийшов і бачив, що твориться, і як дещо знав і вмів проти чого що-небудь зробити, то він і відвів мару від людей. От тогді тільки побачили, що били не Явдоху, а вербову колоду.

– Ких, ких, ких, ких!.. – зареготався народ. Вже нащо пан писар, що сердивсь кріпко, а тут і сам розреготавсь, як уздрів таку кумедію. І що ж будеш робити? Звісно, що против насилки нічого не зробиш, коли не вмієш як її відвести. Ну, посміявшись, прийнялись радитись, що з Явдохою робити. Той те, другий друге каже, а Демко Швандюра, той гаразд навчив:

– Таки, – каже-нічого не думайте, а положивши, дайте добру хлосту, поки верне дощі та роси, що, знаю, в неї на мисниках та на полиці. Та не бійтесь нічого. При мені не здужа навести. Коли ж і наведе, то я відведу. Хоч вона і відьма, та й ми, хоч не усе, а що-небудь таки знаємо. Нехай вона і природжена, а я; тільки вчений, та дарма! Побачимо!

– Так возклоніть же її паки! – закричав Ригорович, – і сотворіть їй школярську сікуцію, яко же і нам во оноє урем’я субітки твориша… – Ще добре і не вимовив, а хлопці вже і мотнулись: розперезали, положили, січуть… і вже нашій Явдосі не до казки; вже і в і неї у самої на спині… латок з сімдесят, як у чоловіка Сажки… Мовчала-мовчала, хотіла відтерпітись… так ще не родивсь той чоловік, щоб утерпів під різками! Далі як заскавучить, як заскиглить… а далі як стане кричати: «Не буду до суду, до віку!.. батечки, голубчики!.. пустіть, пустіть!.. верну й дощі, верну й роси… І буду тобі, пане сотнику… і тобі, Ригоровичу… у великій пригоді… тільки пустіть…»

– Годі, – повів Микита Уласович голосом поважно. А Пістряк знай своє:

– Усугубляйте паче і паче!

Хлопці не знають, кого й слухати: половина б’є, а друга жде.

– А бодай вас, пане сотнику! – так загарчав на нього пан Ригорович. – Іще було уп’ятерить подобало за таковоє злодіяніє… Се вона мені зробила, що я після перепою химери погнав. Оттаке злодіяніє…