Читаем Коханці Юстиції полностью

Надзвичайно елеґантною здавалася класична кримінальна версія — вбивство з метою пограбування. Жертвою начебто став іноземець, якийсь чи то голландець, чи бельгієць, а можливо, й американець. Потрапити до нашого міста, на той час зі стратегічних міркувань високої державної таємниці щільно закритого для будь-якого заброди, він міг лише нелеґально і зберігаючи цілковите інкоґніто. Саме тому ніхто й не зауважує тепер його зникнення. Бідолашний гість мав нещастя засвітитися перед якимись гастролерами з ростовської «Чорної кошки». З усього, що він мав, їх зацікавила передусім голова, а точніше, рот — повний діамантових зубів (очевидний ефект «Діамантової руки»). Тепер вони з тією головою десь мудо-хаються, по одному висмикуючи з неї коронку за коронкою. Не без участі одного-двох популярних у місті стоматоло-гів-євреїв. Ця версія успішно пояснювала й те, чому труп було знайдено оголеним: грабіжники не погребували жодною з рідкісних у нашій країні імпортних шмоток — аж до білизни. Тіла ж вирішили позбутися в найбанальніший спосіб — обв’язавши камінням і кинувши в річку, де саме того року завелося чимале поголів’я раків. Але на підступах до води бандитів щось мусило сполохати.

Далі з’явився не надто перспективний, але доволі захопливий варіант із непублічною позасудовою стратою. В місті, як і, мовляв, по всій Західній Україні, відновлюється підпілля. Вогнепальною зброєю воно поки що не диспонує, але сокир і ножів у нього вже до чорта. Покійний мав необачність у ролі позаштатного інформатора ввійти до таємної терористичної групи, яку втім, усвідомивши, як далеко сягають її небезпечні плани, зненацька надумав покинути. Це не зійшло йому з рук. Особливий трибунал повстанців засудив чоловіка до непуб-лічної й водночас показової страти. Невдовзі буде знайдено (а точніше, підкинуто) й голову, в зубах якої (знову зуби!) буде затиснуто прокламацію щодо переходу до активного масового спротиву.

Після такого мисленнєвого повороту ще одна версія — з ритуальним убивством (жертвоприношенням) — також отримувала право на існування. Десь поруч із нами завелася бузувірська секта, яка, за звичаєм індіанців Амазонії, практикує відрубування голів задля дальшого їх препарування, багаторазового зменшення і контрабандного перевезення до

Музею Напрстека у Празі. Фактично таких голів переправлено від нас уже десятки. Тому й цього разу ніякої голови в наших околицях уже знайдено не буде: вона в дорозі. Що ж до знайденого трупа, то це лише побічний наслідок ритуалу. Просто дотепер сектантам завжди вдавалося знищувати обезголовлені тіла безслідно. Цього разу щось у них зірвалося, й ми отримали шанс вийти на слід цього нечуваного серійного злодіяння.

Остання версія належала мені.

Безвідносно до неї я так само іноді поширював інформацію, що, всупереч офіційному оголошенню, на тілі вбитого все-таки є принаймні одна особлива прикмета: його груди на-знаковано доволі глибоким надрізом у вигляді великої літери F. Дальше замовчування факту, що в місті гастролює хтось із запеклих послідовників Фантомаса, а може, й він сам, уже втрачає будь-який сенс. Переконатися в цьому можна буде вже невдовзі: правоохоронні органи вирішили, активізуючи розшукову діяльність, виставити безголовий труп на всеза-гальний огляд, ніби рештки якогось ватажка гірських розбійників у веселі давні часи, і з найближчого понеділка він у спеціальному прозорому саркофазі лежатиме посеред міської ратуші, тепер краєзнавчого музею.

(Про те, що насправді велике F може означати й «Фелюсь», я взагалі мовчав.)

Тато всіляко підтримував мої версії. Він симпатизував Фантомасові, про якого знав лише з переказів, бо сам усе ще примудрявся ніяк не потрапити на той кінофільм. Мої ж перекази відзначалися досить вільним трактуванням більшості епізодів. Крім того, це було останнє літо нашої гри в Жульвернію.

Тим часом пристрасті досягли апогею. Містом заволодівала вибухова знервованість. Чутки й версії взаємно накладалися і доводили набряклу скандалом атмосферу до кипіння. Тут і там відбувались імпровізовані збори ветеранських організацій, які одностайно зверталися до влади із закликом навести нарешті лад і суворо покарати Винних. Гаслом дня стали слова: «Наша милиция потеряла бдительность!» У високих управах, перешіптувалися знайомі, полетіли перші голови — ці, щоправда, на відміну від тієї нещасної, лише в переносному сенсі. Київ наказував. Москва вимагала. На закритих нарадах керівного складу дедалі частіше говорилося про потребу залучення карпатських мольфарів.

А потім настав той вечір зміненого повідомлення. Пригадую, ми вже було наготувалися вкотре вислухати ті самі речення із затвердженими напам’ять словами про «обезголовлене тіло». І раптом почули щось нове: «За уточненими висновками судово-медичної експертизи, чоловікові було не 30-40 років, як ми зазначали раніше, а 60-70. Незважаючи на літній вік, покійний зберігав чудову фізичну форму, що й призвело до помилки експертів».