Читаем Коханці Юстиції полностью

Пограбування волоських послів виявилося найголоснішою справою за участі Немирича, коли не брати до уваги згадану в Лозинського «історію з пляцками», що завершилася для Не-мирича арештом і вежею. Нині, в часи остаточно розперезаної політкоректності та нищівно-тріумфальної ходи мережевого гештеґа #MeToo, навіть побіжна згадка про той епізод більше ніж ризикована. Тож подалі від неї й назад до безпечніших історій.

Влаштувавши засідку у славетному своєю дрімучістю Чорному лісі, який починався тоді ледь не від Галича й Калуша на сході і з незначними прогалинами тягнувся аж до Мюнхена на заході, Немирич і товариство підстерегли волоську валку і, зустрівши її стіною сльозогінного газу, добилися того, що старший боярин, решта послів, а також охоронці лягли обличчям униз, просто на розгрузлу осінню дорогу, і чи то газом, а чи страхом цілком паралізовані, не рухалися. Наповнивши свої бесаги волоськими горіхами, дукатами, топазами, аметистами та насінням соняшника й поцупивши таємні папери, запечатані в окремій шкатулі з ебенового дерева, інкрустованій перламутром і слоновою кісткою, а також поздиравши з послів шапки і хутра, що добряче відгонили овчиною, Немирич та його друзі зникли в нетрях Чорного лісу. Португальський мурин Жоелінью прихопив був іще дев’ятилітнього погонича мулів, який йому страшенно сподобався, але невдовзі помер від зловживань. Таємні дипломатичні папери Немирич спритно повернув трансильванському дворові, правлячи за них двадцять тисяч швейцарських франків, але князь Ракоці щодо такого ґешефту надмірного ентузіазму не виявив, тож довелося погодитися лише на вісім з половиною тисяч.

До цього часу король і сейм Рес Публіки вже тричі проголошували Немирича інфамісом (позбавленим громадянської честі та шляхетства) і двічі — банітою (позбавленим будь-яких прав і захисту з боку держави та її людності). Це означало, що будь-хто і будь-якої хвилі міг його закатрупити і при цьому не ніс би перед законом жодної відповідальності, а навіть заслужив би подяку Його Королівської Милості. Проте охочих до такої подяки щось не надто було видно, а суму евентуальної грошової винагороди за Немиричеву голову проартикульова-но так туманно, що Немирич і далі презухвало розгулював собі площею Ринок у золотистому кунтуші та в супроводі бездоганних зарізяк Шулермана, Жоелінью і відрахованого з колегіуму за вільнодумство й онанізм[4] спудея Інокентія-Сильвест-ра Коцького. (Ще один його найближчий кумпель, Яцько Бородавка, в ті дні вже перебуває на Січі, де невдовзі стане гетьманом, скинувши Сагайдачного, однак під Хотином поплатиться за це головою, довівши яко гетьман славне Військо Низове Запорозьке майже до цілковитого краху.)

Останню з черги баніцію Немиричеві було проголошено за т. зв. «справу звіринця». Епізод цей має дуже колоритний екзотичний присмак. 1616 року, здається, у травні-червні, на Погулянці спинився мандрівний бестіарій такого собі Мікеланьйоло Романо (під цим іменем ховався від інквізиції відомий на всю Європу фальшивомонетник-отруювач Ґустав Зуппе, до речі, виходець із Тюринґії): чотирнадцять десятків кліток з усілякою індійською звіриною, а саме — левами, пантерами, лемурами, носо- і єдинорогами, жирафами, антилопами, річковими кіньми гіпопотамами, павіанами, зебрами, єхиднами, вампірами, інкубами та ін. Щодня, а надто в неділю, найдобірніше львівське панство сходилося на зелену Погулянку, де за порівняно високу платню можна було досхочу навитріщатися на всю ту дивовижну фауну, від якої, щоправда, незлецьки тхнуло.