Читаем Холодний Яр полностью

— Де ти його взяв?

— Один наш чоловік, з-під Ново-Миргорода, із листом прислав. Пише, що його розшукує по селах чека і щоб я його приняв до себе.

— Щось він мені зі своїм «літописом» не подобається...

— Та у нього просто семої клепки в голові бракує. Видається собі поетом. Думає, що робить велике діло для історії. Щоби підозрівати в нього агента чека — для цього він задурний. Коли б він записував прізвища з якоюсь іншою ціллю, то робив би це потихеньку, щоб ніхто не знав. Але я теж такої думки, що треба йому сказати, щоби він краще спалив свої «поеми». Поки ще пишемо історію кров'ю, з прізвищами треба обережніше.

Через годину я сидів з Бугаєм коло костиря і уплітав за обі щоки кавалок смаженого цапа. Бугай оповідав мені цікаві подробиці з інтимного життя великого лісу: про звичаї і характери звірини, про те, як по поведінці дикої птиці відгадувати, чи є хто близько в лісі, і чи то лісовик, чи «чужий». («Лісовик ніколи птиці кривди не зробить, вона його знає і не боїться»).

До нас підійшов сяючий Чайченко.

— Ну, знаєте, я дуже задоволений. Сьогодні я багато написав. Отут і про вас є...

Перекинув кілька писаних карток. От...

Щоби відчепитися від «поета», хвалю «вірша» і лягаю спати. Прокинувшися через пару годин, шукаю води напитися і вмитися. Більшість табору спала. Відра всі були порожні. Бугай, який, сидячи під деревом, витісував з кавалка липи ложку, піднявся.

— Напитися хочете, пане Залізняк.

— Напитися тай умитися добре було би.

— Випили хлопці всю воду після цапа. Як хочете, перейдемося до кринички. Там вдолині, в корчах є така, що тільки звірі та ми її знаємо. Я люблю отак на розсвіті полежати в корчах коло неї, подивитися, як дикі кози та лиси прибігають воду пити.

Захопивши відро, ідемо лісом.

Кроків із сто Бугай задумливо мовчить, потім обертається до мене.

— А знаєте, пане Залізняк, отой писака, що до нас підходив у обід — то большевицький шпигун. Я казав Кваші, а він сміється.

— А чому ви так думаєте, що він большевик?

— Я не думаю, а знаю напевно. Чому я знаю, то я, правду сказати, і сам не знаю, але голову дам собі водрізати, що це так. Він у лісі не по своїй охоті. Ліса він не любить і його ліс не любить.

Я усміхнувся.

— Як то, хіба ліс може любити?

— А ви думаєте, що ліс мертвий? Ліс живий. Він теж знає, хто свій, а хто ворог...

Я йшов, задумавшись, машинально зламуючи по дорозі гілки кущів.

— От відразу видно, що ліс для вас ніколи не був хатою і родиною. Як би я попав у лісі на ваш слід, то відразу здогадався б, що то пройшов не лісовик. Нащо ви ломаєте ці гилячки? І кривду лісові робите, і слід за собою залишаєте. Отам, як ми йшли, ви на муравлисько наступили... квітку оту синеньку ногою зломили. Настоящий лісовик завжди переступить, без потреби найменшої гілочки не зламає.

Ми йшли вже зрубом.

Нагло Бугай пристанув і пильно глянув понад корчі. Трохи вбік від напрямку, в якому ми йшли, на дереві, що здіймалося трохи над корчами, завзято цокотала сорока, викручуючися на всі боки.

— Чого це вона розцокоталася?

— От цокоче собі — може нас побачила.

— О ні! Я їх натуру добре знаю. Там хтось сидить або лежить. Бачите, вона все на нього поглядає — боїться, щоб гнізда її не зачепив. Хто б це міг бути? Може і з наших хто — та підем поглянемо на всякий випадок.

Поставивши відро, витягнув револьвер. Витягаю свій і тихеньхо крадемося корчами до наміченого Бугаєм місця. Сорока втекла з дерева і цокотала десь в корчах. Через якийсь час Бугай, що йшов попереду, став і стиснув мені руку. Дивлюся в напрямку, який він показав мені пальцем. На пеньку, між корчами, плечима до нас, сидів «поет» і видно писав щось на колінах. Заглибився в «хвилю натхнення» — майнула думка, та відразу ж відлетіла. На землі коло нього лежав скинутий чобіт. На ньому револьвер. Через якийсь час він поклав револьвер на коліна, підняв чобіт і запхавши між холяву та піднаряд зложений папір, став зашивати розпорене. Щоби попасти голкою в старі дірки, підносив чобіт до сонця.

Нема сумніву... Але що робити? Чи схопити його зараз, чи підождати поки вернеться до табору? Бугай дав мені знак, щоби я заховався добре за корч, а сам рачки зник. Через пару хвилин «поет», обкручений добре Бугаєвим шнуром, лежав на землі коло пенька. Беру чобіт й витягаю з незашитої до кінця холяви кілька списаних карток паперу. Прізвища, імена, короткі біографії, головне — «злочини проти совітської власті», домашні адреси лісовиків, родичі, прізвища людей, які доставляли харчів. Сьогодні дописував наших, здобувши за короткий час чимало відомостей, розмовляючи і підслуховуючи. Бугай відшукав в списку себе, з зазначенням села і правдивого прізвища.

— Бач, записав, що я одинадцять його братів повісив. Не турбуйся, браток, — будеш дванадцятим...