Читаем Холодний Яр полностью

— Я, братішкі, січас телеграму дам товаріщу Троцкому! Ми октябрскую революцію завоєвалі!!!

Та діставши від Оробка кольбою по голові — покотився на землю.

Побачивши, що жарти погані, «братішки» здали зброю та стали виносити мішки.

Любуємося з Чорнотою двома «мавзерами» та п'ятьма новенькими «наганами». У Холодному Яру здадуться...

Від київського потягу підійшов хлопець в напів-сільському, напів-міському одягу.

— Добре справляєтеся, товариші! З цією сволотою — просто біда! У нас в Києві на тім тижні двох чекістів на станції вбили. Лічать, що як матроси Петроград брали, то вже можуть совітській власті по голові їздити. У вас в місті чека нема, здається?

— Немає. Самі справляємося.

— Як би ми всюди мали таку міліцію! А то до чорта «контрреволюції» у міліцію напхалося. Ви, товариш начальник, партійний?

Чорнота зміряв його поглядом.

— Комуніст. А вам що до того? Незнайомий перевів погляд на мене.

— Бачте, мені треба дещо з вами побалакати. Чи товариш теж член партії?

— Це наш комсомольський організатор. А в чому справа?

Незнайомий «товариш» витягнув посвідку. Таємний уповноважнений київської губчека по боротьбі з бандитизмом, їде в службовій справі до чигиринської «уєздчека».

— Бачте... мені треба персонально висвітлити положення з бандитизмом в околиці Холодного Яру. Ви мусите знати місцевість і обставини. Чи мені краще їхати на Олександрівку, добратися до Чигирина, а потім вже туди, чи я міг би добратися до Чигирина через холодноярські села — і по дорозі довідатися, що треба. Може ви деякі відомості мені дасьте?

— Ми дамо вам звичайно більше як Чигиринська чека, бо у них «інформація» ні к чорту!

— Про це мені і в Києві казали.

— Краще було би ще, як би ви самі розвідали. Тільки це небезпечно.

— У мене є документи, що я петлюрівець. Та я вже знаю, як з ними треба на випадок чого. Найгірше, що я місцевости не знаю. У вас є свої люди у Мельниках, Медведівці, Лубенцях?

(«Товариш» видно добре вистудіював мапу).

— От що, товаришу! Товариш Сім'янців має в тих селах своїх вірних людей — комсомольців. Вони нас інформують про що треба. Він у них буває потайки. Як хочете — він вам допоможе. Підете собі вдвох, розвідаєте, що треба, а тоді до Чигирина. Так буде безпечніше, бо бандити мають у Чигирині свою агентуру і коли б хто з неї побачив вас у Чигирині, а потім ви з'явилися у селах — булоби підозріло. До Кам'янки теж не заходьте. Як це для вас підходить — зачекайте отам на залізниці, т. Сім'янців передягнеться і прийде до вас.

— Я вам дуже вдячний! Це дійсно буде добре.

Коли поверталися до міста, Андрій глянув мені в очі.

— Ну, браток, «на ловця і звір біжить»... Заведеш його на Мельничанські хутори до наших хлопців. Там візьмете добре за горло — розкаже, що то за справа у нього. Це дуже добре. Видно, щось чека задумала робити. Тільки живим з твоїх рук він вже не вийде — зрозумів?!

Передягаюся і сховавши в кишені револьвера та гранату, виходжу на залізницю до «товариша» чекіста.

Польовою доріжкою йдемо в напрямку села Грушівки. У полі «товариш» повчає мене:

— Отож, від цієї хвилини я — хорунжий Жілінський. Служив у петлюрівському полку ім. Богдана Хмельницького. Зимою захворів на тиф і залишився під час партизанського рейду петлюрівських частин на Херсонщині. Тепер шукаю якогось повстанчого відділу або організації щоб приєднатися.

Я не стримався і усміхнувся. Хорунжий Богданівської кінної сотні Жілінський — мій товариш по полку і сотні, який під час зимового походу дезертував з частини.

— Ми, товаришу, зайдем до своїх хлопців-комсомольців, які вірні совітській владі, але разом з тим на доброму рахунку у місцевих бандитів, які не знають про їх настрій. Для них це маскування не потрібне. Але як ви схочете безпосередньо зійтися з бандитами, то попереджую, що серед них є багато колишніх петлюрівців. Хто небудь може знати, чи такий хорунжий був у тім полку. Зрештою, як у вас є документ, то хтось може знати підпис командира.

— Хорунжий такий був. Документ у мене правдивий. Булоби тільки зле, якби знайшовся хтось з того полку або з сусідніх. Про це треба «рознюхати» заздалегідь.

— У хлопців довідаємося. Вони знають усіх.

«Товариша» це заспокоїло і він, набравши гумору, починає оповідати мені про свої минулі пригоди між «бандитами». Оповідає про сцени розстрілів у київській ЧК, в яких брав безпосередню участь, вихваляючися своєю сміливістю та жорстокістю. З цієї розмови видно, що розуму у хлопця не багато, але нахабної сміливости, дійсно, не бракує, доказом чого була ця «прогулька» зо мною до «Холодного Яру». Каже, що походить з Києва, але говорить з виразами, яких уживають селяни на Чернігівщині.

Обійшовши полем Грушівку, йдемо лісом в напрямку Мотриного манастиря.

Розпитує мене, чи в манастирі є тепер бандити. Висловлює бажання оглянути манастир, але я, не бажаючи гаяти часу, відмовляю його. Не доходячи до манастиря, беремо напрямок на Мельничанські хутори.