Читаем Холодний Яр полностью

Дід довго говорив отаманові для синів про хатні й господарці справи, не забуваючи навіть дрібниць, потім знову ліг втомлений на лежанку. Щось нечутно шепотів зблідлими устами, може молитву, може щось пригадував. Лежав довго, вже й не шепочучи. Беру дідову руку і намацую живчик. Бився рідко й слабо, ледве помітно. Старе серце повільно виповідало службу. Дід глянув на мене і став важко підводитися. Помагаю йому. Обвів нас урочисто поглядом.

— Висповідатибся, Тайни Святі приняти, та не доживу вже, щоб увечері до села. Скажете синам, щоб мене коло старої, на тому місці, що я собі приготовив. А ви, дітки, хто живий буде, а України діжде — прийдіть до мене — молебен відправте. Думав, сам діжду — та Господня воля.

Дід важко відсапнув.

— Може скривдив кого, скверним словом обізвав. То не по злобі я... Простіть...

— Бог простить! — сумно загомоніла землянка.

— А тепер вийдіть, дітки, на часок — на самоті хочу Богові рахунок здати.

Виходячи з останіми, бачу, як дід, важко зсунувшись з лежанки, став на коліна, спертий грудьми і руками на край лежанки.

Як зайшли згодом до землянки, дід лежав мертвий на долівці. Серце замовкло підчас молитви.

Поклали діда на килим на лежанці, склали руки, засвітили в головах лойовий каганець. Клим на голос читав з пам'яти заупокійні молитви. Натиснулося козаків з других землянок. Холодноярці стояли понурі, пригноблено поглядаючи на те, що кілька годин назад було веселим жартівливим дідом Гармашем. У землянці повівала сумними крилами не звичайна, знайома, щодня близька і несподівана червона смерть в запалі боротьби, а довгими роками очікувана, невідклична, страшна біла смерть, що від неї нікого не вирятує ні відвага, ні гнучкість м'язів і мізків.

Вночі тіло діда відставили до сина у село. Тієїж ночі край ліса коло хуторів були вбиті три козаки другої сотні, що ходили вночі на хутір за харчами. Були вбиті в короткому бою кількома розривними кулями кожний, на обличчі одного виднівся слід собачих зубів.

Ходило за харчами вісім хлопців. П'ять утекло й оповіли, що сталося. Йшли на хутори двома групками: троє попереді — останні пару-десять кроків за ними. Як вийшли вже з ліса, а перша групка минала вже круглячок тернини на полі, вискочило із нього кількадесять чоловік з криком: «Стій! Руки до гори!» Хлопці почали стріляти і втікати до ліса. Трьох, що були ближче, вбили, останні вскочили у ліс і втекли. Разом із чекістами вискочив із засідки з гарчанням великий пес. Чекісти наздогін стріляли розривними кулями, що вибухали, вдаряючись до дерев.

Ударники засідають на нас понад-лісом, як на зайців. Хто зна, чи матроси мають потрібний досвід, але з ними лопатівці, що в лісовому житті орієнтуються добре.

Удень робимо «перевірку» по хуторах і лісничівках, чи не було ударників. Ні звечора, ні вночі, ні ранком — ніхто чекістів не бачив.

Наступної ночі згинув козак третьої сотні, що йшов з товаришем у зв'язок до Петренка. Галайда хотів сповістити, що до грушківської цукроварні приїхав повітовий продовольчий комісар під охороною кам'ямського караульного баталіона. Перевів контролю книг і магазинів, а на ранок замовлено підводи, щоб вивезти більшу кількість цукру. Грушківчани запитували через Галайду, чи випустити червоних з цукром, чи вночі напасти.

Почувши у лісі стрілянину й вибухи бомби і не діждавшись на сподіваний час повороту зв'язків, Галайда на власну руку передав грушківчанам, щоб червоних не зачіпали. Задиратися тепер з ними у самій Грушківці не булоб дуже мудро, тим більш, що село можна обстрілювати з гармат бронепотягів із залізниці.

А із посланими зв'язками сталося таке: — На доріжці в корчах, поблизу Кривенкового яру оточили їх несподівано чекісти, що лежали, притаївшись у корчах при дорожці. В перестрілці одного козака вбили, другий прорвався у корчі й побіг, переслідуваний псом, що давав поспішаючим за ним ударникам знати, куди біжить втікач. Козак відлякав пса бомбою і, щоб заплутати слід, зробив кілька великих «петель», аж добрався перемучений до нашого табору.

Підсиливши на всякий випадок варту кулеметчиками з ручними кулеметами, нараджуємося, що робити із тим «фантом». Груди пекло почуття ображеної гордости, що якихось дурних чотири десятки червоних башибузників «порядкує» у наших володіннях. Не було вже сумніву, що вони не приходять щоночі здалека: отаборилися десь у лісі, викопали землянку, удень сплять — вночі полюють. Запас харчів поповнюють вночі безпосередньо із Кам'янки. Алеж мусять мати воду.

Мельничани починають перебирати місця у лісах, де є кринички, та Петренко закомандував збірку. Відібравши сто хлопців, повів скорим кроком до грушківської дороги. Вже по дорозі ділиться зо мною своїм пляном. Якщо червоні мають свою «базу» потойбік грушківської дороги — то мусітимуть переходити її. Сповістимо Галайду й Чучупаку, щоб вели своїх людей до дороги і зробимо вздовж неї засідки. З тієї ділянки ліса, де ганялися за зв'язком, ударники ще не вспіли перейти дороги. Якщо не переходитимуть — значить таборюють поцейбіч.