Читаем Холодна Гора полностью

Допити стосовно Карла Франка нічим не відрізнялися від допитів щодо Віллі Стейна. Знов той же зелений зошит і знову твердження про те, що Карл Франк явно перекинувся до німецького фашизму. Знов питання про те, які він дав мені інструкції, чи завербував мене до контрреволюційної організації і так далі. А потім ще одна дуже характерна подробиця, яка залишилася в моїй пам’яті.

Рєзніков запитав мене:

— Коли бачили Карла Франка востаннє?

Я відповів:

— Улітку 1932 року. Я щойно приїхав з Радянського Союзу й проводив відпустку на Грундзее в Австрії. Гуляв над озером у товаристві Фріца Гоутерманса і випадково зустрів Карла Франка, який ішов купатись.

Рєзніков мене перервав:

— Ви завжди зустрічаєте людей випадково. Але ми тут не віримо у випадковості, коли якийсь агент виїздить за кордон і там зустрічається зі своїм шефом.

Я оминув його зауваження мовчанкою і продовжив:

— Між нами розгорілася полеміка на політичну тему. Гоутерманс і я були товаришами по партії, Карл Франк — виключеним правим опозиціонером. Спочатку він кепкував з нас з приводу того, що вважав за помилки нашої партії. Пізніше він посерйознішав і запитав: «Алексе, ти щойно з Радянського Союзу. Мене цікавить, як там ідуть справи. Зайшов би до мене та розповів». Я на це відповів:

«Розповім тобі про все з охотою, але коли хочеш від мене про щось довідатись, мусиш прийти до мене сам. Зайди якось увечері до нас додому». Карл Франк обіцяв прийти, але не прийшов. З того часу я його не бачив.

— Чи не зустрічалися ви з ним таємно, чи не передавали йому шпигунських матеріалів?

— Ні, цього я не робив, — відповів я.

— На які політичні теми ви вели розмову?

— Я зараз уже не пам’ятаю.

— Пригадайте.

— Дійсно, не пам’ятаю. Минуло дуже багато часу.

— Ваша пам’ять підводить завжди, коли треба приховати контрреволюційні розмови.

— Я вже сказав, що ми полемізували між собою. Він займав позицію проти лінії партії, я — за. Уже з того можете робити висновок, який характер мала розмова.

— Ми маємо докази, а зізнання Андерса це підтверджує, що Карл Франк завербував вас до контрреволюційної організації правих.

— Якщо Андерс так говорить, то він наклепник.

Наступного дня після полудня, полишаючи кабінет Резнікова в супроводі солдата, я зіткнувся в коридорі з очікуючим там Фріцем Гоутермансом. Зблідлий від несподіванки, він витріщив на мене очі. Я подумав про себе: «Гарний же я маю вигляд». Інстинктивно я примусив себе посміхнутися, аби тим самим підняти дух мого приятеля по інституту. Якусь мить ми знаходились один перед одним, потім я мовчки пішов далі. Очевидно Рєзніков викликав Гоутерманса, щоб довідатися від нього про подробиці нашої розмови з Карлом Франком. Моя зустріч з ним у коридорі швидше за все не була випадковою, а організованою Рєзніковим. Він хотів тим «випадком» дати зрозуміти: «Кажи правду про своє попереднє життя, бо ми маємо можливість тебе перевірити!» Наступний допит торкався конфлікту в інституті. Рєзніков розсівся в кріслі, допитливо вперся в мене очима і почав:

— Олександре Семеновичу, тепер ми переходимо до розділу, в якому між нами не буде розбіжностей. Зараз не йтиметься про таємну роботу вашої групи, а лише про явний бунт проти керівництва інституту, проти партії та проти уряду. Маю надію, що ви не будете відмовлятись.

— На жаль, громадянине слідчий, я не можу з вами погодитись.

Якщо маєте на увазі нашу війну з Давидовичем, то це був не бунт проти уряду, а лише боротьба з шкідником, який розвалив роботу в інституті.

…Я прибув до інституту навесні 1931 року. Директором на той час був Іван Васильович Обреїмов, учений старої школи з Ленінграда. Інститут було створено за ініціативою організатора радянської фізики Абрама Федоровича Йоффе. Група молодих фізиків під керівництвом Обреїмова та Лейпунського покинула ленінградський інститут Йоффе й подалася до Харкова, щоб на прохання українського уряду створити там новий осередок науки. Це був час першої п’ятирічки, час великої реконструкції радянського господарства. Будувалися не лише фабрики, але й наукові інститути. Радянський уряд виділив великі суми для створення в країні мережі наукових закладів. У самому Харкові було засновано близько 20 нових інститутів. Найважливішим із них був наш УФТІ. Судячи з його розмірів, він був одним із найбільших науково-дослідних фізичних інститутів у всій Європі. Коли я прибув сюди в березні 1931 року, інститут ще знаходився, так би мовити в пелюшках. Адміністративний та партійний апарати в інституті були дуже малими. Основним предметом зацікавлення працівників інституту були наукові дослідження. Політичні проблеми не цікавили нікого, індустріальні — майже нікого.

У наукових дискусіях панував дух свободи. Директором інституту був один з нас — науковець. У стосунках із ним не існувало жодних бюрократичних перепон. Дуже часто більшість фізиків вирішувала питання не так, як він того хотів, і директор Обреїмов мусив із тим погоджуватись.