— Може повернутися вже завтра вранці, а може, затримається на місяць чи два. Ми маємо все ретельно дослідити. Але ми нікого не кривдимо.

Я попросив Оленку домогти мені зібратися. Узяв якомога більше білизни, теплі шкарпетки, пару хутряних унтів на блискавках. Я придбав їх у Баті під час моїх останніх відвідин Праги і вони викликали своїми металевими застібками невеличку сенсацію в Росії. Я попросив у Оленки ковдру й подушку. Нарешті, взяв ще теплий шерстяний плед, котрий Плачек недавно привіз мені з Копенгагена. Сержант Дрешер втрутився до моїх приготувань:

— Громадянине Вайсберг, то все зайве, — сказав він, — ви матимите там усе необхідне. А якщо вам чогось забракне, то Олена матиме можливість вам усе це принести пізніше.

— Олена зможе також забрати те, що виявиться зайвим?

— Звичайно.

— Тоді краще я візьму більше, ніж замало.

Не знаю вже, який то інстинкт самозбереження надихнув мене на такий вчинок. Я не уявляю, що робив би три роки без своїх теплих речей. На етапах померло багато в’язнів тільки через те, що були вони заарештовані в літньому одязі й не могли вберегтися від холоду взимку. Того одягу, що їм давали, було дуже замало.

Я був готовий і попрощався з Марселем та Оленою: «Марселю, я повернуся. Невинуватих людей не тримають у радянських в’язницях».

Ті слова скоріше були призначені гебістам, аніж моїм приятелям. Що ж до мене, то я вже не мав жодних ілюзій.

Олені захотілося, щоб я попрощався з малим Алексом, якого назвала моїм ім’ям. Вона намірилася його принести, та я вирішив сам підійти до колиски. Гебіст тактовно мене супроводив. Дитя спало.

Я йому трохи позаздрив. Коли виросте, нічого цього вже не буде. Не буде боротьби, не буде підозрілості, не буде таємної поліції, не буде в’язнів. Я обійняв Олену ще раз і подав Марселеві руку. Потім вийшов, маючи одного сержанта попереду, а другого позад себе.

Ми занурилися в темну ніч. У цю мить підійшов з інституту Латишев. Мабуть, довго працював. Він витріщив на нас очі, смертельно вражений. Я подумав, що інститут уже тієї самої ночі довідається про мій арешт. Буде гучна сенсація! Ми йшли через інститутський скверик, через ворота на Юмівську вулицю. На Пушкінській сіли в трамвай. Я відзначив, що не сподобився навіть на автомобіль.

Щоправда, було дуже близько, ми проїхали всього одну зупинку.

Цього разу мені не знадобилася перепустка, щоб зайти до будинку ДПУ. Спочатку мене спровадили до канцелярії, де я був змушений віддати речі та гроші, підписати анкету й таке інше. В мене було забрано всі тверді предмети, як то: авторучку, кишеньковий ножик, годинник та інше, а також шнурки й усе, що могло послугувати для вчинення самогубства. Подумалось: як то вони піклуються про моє життя! Дали мені дві квитанції, одну на прийняті гроші, а іншу на речі, що були прийняті до схову в камері зберігання. Я хотів узяти з собою ковдру та ще дещо, але комендант в’язниці сказав: «Завтра зможете взяти все, що захочете мати в камері. А сьогодні повинні все залишити тут для перевірки».

Комендант засвідчив гебістам прийом в’язня, і вони пішли. Мене прийняв солдат і повів східцями на другий поверх, де коридорний відчинив мені двері до камери. Я увійшов, і двері замкнулися за мною. Це було велике, слабко освітлене приміщення з двома вікнами.

В правому кутку стояла розкладачка й шафка. То була вся обстановка. Підлога та стіни були чистими. Я залишився один. Здивувався, що мені одному виділили таке велике приміщення, десь 30–35 квадратних метрів. Я сів на ліжко і почав думати. Напруження поступово спадало, я став складати плани на майбутнє. Нарешті, хоч дізнаюся про причину свого арешту, нарешті, матиму можливість відкрити очі органам державної влади на свою особу та на мій правдивий спосіб мислення. Поволі я став забуватись. Сидів просто так десь із півгодини, коли відчинилося оббите бляхою віконце й з’явилася голова стражника. Він оглянув мене, а я запитав:

— Чого хочете від мене?

— Ц-сс. Тут вільно розмовляти лише пошепки! — повідомив він тихо. — Вкладайтесь спати. Вночі треба спати. О шостій підйом, а вже третя!

Я роздягнувся і ліг.

Внутрішня тюрма харківського ДПУ

Було ще темно, коли мене розбудив дзвінок. Не можна було зрозуміти, котра година, і я постукав у двері. Наглядач підійшов, але відмовився давати мені будь-яку інформацію, і я знов повернувся до ліжка. Невдовзі віконце у дверях прочинилося, і мені було наказано негайно встати. Ще через півгодини те ж віконце відчинилося знов і я отримав шматок хліба. Пізніше я довідався, що було в ньому рівно п’ятсот грамів. Опісля було принесено кухоль чаю та шматочок цукру.