Читаем Холодна Гора полностью

ми були певні, що серед нас немає сексотів. ДПУ примушувало наших службовців копіювати наші листи та документи. Але ж ми не були контрреволюціонерами й не мали в себе ніяких злочинних паперів. Прислуга не була присутня при наших розмовах. До того ж ми не розмовляли між собою російською, а наші куховарки не знали ніякої іноземної мови. Тож ми могли б висловлювати свої справжні почуття без страху, що хтось видасть, але ж ми вже боялися власних слів. У цей період кожне висловлювання та його зміст мали відповідати офіційній лінії партії та диктатора.

Залишатися в країні й усвідомлювати себе за межею легальності було нестерпним для людей, котрі були не конспіраторами, а вченими. З іншого ж боку, було також нестерпним це все слухати, бачити й не мати змоги пустити пари з уст, навіть до друга. Така ситуація й нав’язала нам таємну мову. Але й це буде недовго, бо ДПУ розшифрує нашу мову, зрозуміє її правдивий зміст і звинуватить нас за наші висловлювання. Гебістам неважко буде розгадати наші думки, бо потайки вони мислять так само, як і ми всі.

Ми ще довго розмовляли, але атмосфера була пригніченою.

Я намагався піднести загальний настрій.

— Добре, що процес, нарешті, скінчився. Можливо та хвиля вже дійшла кінця й тепер можна буде вільно дихати.

— Щось не схоже на те, — сказала Варвара Руеман.

Було вже пізно, і я пішов додому.

Упродовж двох днів, що віддаляли мене від допиту, мої нерви відпочили. Я намагався ні про що не думати й повністю розвіятися.

В суботу нас відвідали іноземні та російські друзі. Увечері ми пішли до театру, в неділю вдень здійснили коротку подорож автомобілем, а ввечері я бавився з малим Оленчиним хлопчиком. Було йому майже три місяці й названо його було в мою честь Олександром. Олена не витримувала дитячого плачу, брала дитину на руки й колисала.

Я попереджав її, що дитина звикне до цієї материної реакції і безперервним плачем домагатиметься колисання на руках. Це не досягало мети, Оленка не могла дозволити йому спокійно кричати. Тоді я забирав дитину до своєї кімнати, зачиняв двері й вкладав малого на канапу. Він кричав ще хвилину потім заспокоювався і починав із задоволенням посміхатися. Через чверть години я вже гукав Олену, вона на власні очі пересвідчувалася, що сталося диво. Хоч вона вже давно перестала бути сільською дівчиною і найближчим часом мала поступити до університету, приписувала нам, іноземцям, таємну силу і стверджувала, що ми зачарували її хлопця. Я розмовляв з двомісячною дитиною завжди з повагою і поводив себе так, буцімто вона дуже розумна і розуміє німецьку мову. Олена сміялася тоді так сердечно й щиро, що я жартував з нею та дитиною ще хвилин десять, аби тільки чути той чарівний сміх.

У неділю ввечері в клубі відбувалася мала академія. Наші комсомольці співали народні та революційні пісні. Недавно відкопана ними пісня часів громадянської війни («Каховка, Каховка…») справила на мене враження як текстом, так і мелодією. Я відчував своєрідне роздвоєння. Спогади про революцію все ще глибоко зачіпали мене, усе ще я вірив у її великі цілі, усе ще був переконаний, що немає іншого шляху до соціалістичного перетворення світу, як революційна диктатура пролетаріату. З іншого ж боку те, що зараз творилося в країні диктатури пролетаріату, глибоко пригнічувало мене, хоч я розглядав це все як тимчасове викривлення, хворобу соціального організму, яка невдовзі мине. Головним була економічна база, державна власність на засоби виробництва. Земля, фабрики, копальні, банки й залізниці не належать більше в цій країні приватному капіталу.

Для мене це було фундаментальним фактом. Рано чи пізно, вся суспільна надбудова пристосується до економічної бази. Оскільки нова соціально-економічна база почала вільно функціонувати, оскільки народні маси тепер матимуть усе, що їм треба для задоволення не лише першочергових, але й усіх потреб життя, свобода неодмінно повернеться в цей край. Утиски втратять свій сенс, не буде ніякого виправдання ні для існування таємної поліції, ні для тероризування цілого народу. Треба тільки чекати й не втрачати мужності. І з тими добрими думками я повернувся додому.

Наступного ранку я знов стояв перед слідчим.

Перепустки цього разу не було. Я зателефонував до Полевецького, і він звелів мене впустити. Прийняв мене з обличчям, червоним від гніву:

— Що вам збрело в голову? Продовжуєте бавитись із вогнем?

Хто вам дозволив інформувати Лейпунського? Здається, все ще не зрозуміли, з ким маєте справу?

— Громадянине слідчий, розумію, що вчинив негаразд, але ж я просто не міг дати собі ради, не міг цього більше витримати.

— Доведеться витримати ще й не таке. Вам здається, що ви можете безкарно викидати нам свої коники. Не таких, як ви, ставили на коліна! Саме так, на коліна! На коліна перед радянською владою!

Я змовчав. Він погрожував ще деякий час, потім сів і почав трохи вже примирливіше:

— Я не маю вже для вас часу, звинувачуваний Вайсберг. Закликаю вас прийняти рішення зараз: ви капітулюєте чи ні?

— Я не розумію вашого питання.