Читаем Холодна Гора полностью

…Було ще в 1933 році. Німці будували нам у Горлівці завод для сепарації газів, що виділяються при коксуванні, низькотемпературними методами. Завод коштував великих грошей, а радянський уряд хотів мати від десяти до двадцяти подібних заводів, але значно потужніших за горлівський. Наші ж інженери уявлення не мали про принципи розрахунків та конструювання таких заводів. Народний комісаріат вирішив скопіювати німецьку апаратуру. Німецькі техніки монтували устаткування вдень, а вночі ж російські інженери та робітники все те розбирали й замальовували кожну деталь. У результаті накопичилося багато креслень. Народний комісаріат доручив нашому інститутові лабораторні виміри сталих величин газів та їх сумішей і розрахунки процесу їх розділення. Це останнє завдання дісталося мені особисто. Я запросив креслення з Горлівки, але вони виявилися таємними, і я міг ознайомитися з ними лише через таємний відділ нашого інституту. Зрештою, я їх отримав, але перед цим дав підписку про те, що нікому їх не покажу. В кресленнях я знайшов багато для себе неясного. Влітку 1933 року, збираючись у відпустку до Відня й Праги, я вирішив проконсультуватися зі своїми знайомими інженерами з корпорації Лінде в Монахіумі. Звичайно, за кордоном подібні технічні питання не являли собою ніякої державної таємниці, технічні та наукові питання обговорювалися цілком відкрито. Я міг довідатися від своїх друзів про все, що згодом могло знадобитися.

Улітку 1933 року я виїхав на два місяці за кордон. На той час я встиг відпрацювати заледве третину креслень, тож вирішив забрати їх із собою й продовжити роботу над ними під час відпустки. Маючи їх при собі, я міг ясніше оформлювати питання своїм приятелям-науковцям. Але забрати з собою ці папери було не так просто.

Довелося писати подання на дозвіл до Наркомату в Москву. Це подання мусило йди до ДПУ. Лейпунський на той час був у Москві й пообіцяв мені посприяти в цій справі. Спочатку ДПУ відмовило, але згодом під нашим натиском вони погодилися з умовою, що креслення будуть надіслані спеціальною поштою до радянського посольства у Відні, де я мав їх отримати.

Як я й боявся, папери прибули занадто пізно, і я не мав часу для їх вивчення й опрацювання з друзями. Єдине, що я встиг зробити, це забрати їх із собою на зворотному шляху до Харкова. А тепер, коли це все постало в моїй пам’яті, я не міг пригадати, кому віддав ті креслення. В таємний відділ? Ні, це я, напевне, запам’ятав би, оскільки ця процедура була дуже складною. До того ж я мав отримати відповідну довідку. Може, я віддав їх Юркові Рябініну, який також працював над ними. Ймовірно, це було саме так, але я нічого не пам’ятав. Чи, може, я полишив ці кляті креслення за кордоном?

Чи, бува, не в будинку своїх батьків? Не дай Боже, щоб це було так.

У цьому разі таємний відділ інституту, напевно, повідомив ДПУ про те, що я привласнив таємні документи, і з того часу за мною слідкували, як за шпигуном.

Наступного дня вранці я вирішив запитати Рябініна, чи, бува, не в нього ці документи. Але ж, Господи, то все дурниці. Ті папери, що є державною таємницю, являють собою креслення німецьких апаратів, і товариство Лінде має більш досконалі креслення у своєму конструкторському бюро. Що тут таємного? Можливо, сам факт, що в Радянському Союзі перемалювали апаратуру, щоб її скопіювати? Можливо, це є порушенням патентних прав або умов угоди з фірмою Лінде? Але ж, щоб передати німцям компрометуючий матеріал, мені досить було б — якби я дійсно був шпигуном — зробити фотокопії креслень, а самі оригінали повернути до таємного відділу.

Якщо ж я полишив ті креслення у Відні, то це могло статися тільки з тієї причини, що я забув їх у суматосі від’їзду. Але як ДПУ сприйме таке невинне пояснення? Та й чи слід мені згадувати про цей факт? Скоріше за все, вони про це нічого не знають, і я лише завдам собі шкоди.

Я залишив інститут і пішов додому в стані глибокого неспокою.

Ліг у ліжко й робив безуспішні спроби заснути. Якщо я спраді полишив ці креслення за кордоном, то це вже серйозно.

Наступного ранку я пішов до інституту, щоб побачити Юрка Рябініна. Його не було. Заглянув до бібліотеки й почав переглядати останні технічні журнали. Чи варто згадувати про це при Рябініну?

Я був певен, слушно чи ні, що останні дні я був під таким пильним спостереженням, що зміст будь-якої моєї розмови відразу дійте до ДПУ. До того ж Рябінін не належав до моїх друзів, в інститутському конфлікті він відігравав ворожу роль, був на боці Давидовича, і я навіть не був певен, чи не є він інформатором ДПУ. Якщо ж ДПУ не знає про ту історію, то моя розмова з Рябініним може навести їх на слід. Мабуть, ліпше мені промовчати.