Читаем Карта днів полностью

— Ти навіть мене не знаєш. Чому ти допомагаєш мені?

— Це трохи складно пояснити, але це свого роду сімейний бізнес. — Потім я озирнувся на Ейча і додав: — Крім того, я дав обіцянку.

— А те, що ти кажеш, узагалі має сенс?

— Матиме. — Я звівся на ноги та підійшов до неї. — Іти зможеш?

Вона взялася за бильце кушетки та, зводячись на ноги, перенесла на нього свою вагу; потім зробила крок.

— Схоже на те, — відповіла вона.

— А бігти? — запитав я.

Вона, стоячи на місці, трохи погойдалась туди-сюди, а потім важко опустилась на диванні подушки.

— Ще не відновила сили, — відповіла вона. — І куди ж саме ми побіжимо?

— Шукати декого на ім’я Ві. Вона працювала колись із Ейчем та моїм дідом. Це все, що я знаю.

Вона засміялася та похитала головою.

— Це божевілля.

— Це завжди так. Ти до цього звикнеш.

Позаду нас почувся якийсь шум, і ми обоє повернулися та побачили округлий білий зад істоти, яка раніше була порожняком, але ще не стала остаточно витвором. Ця істота сиділа навпочіпки на підвіконні, наче горгулья, міцно вчепившись у раму руками. Своє тіло істота націлила на вулицю, наче зібралася стрибнути.

Нур зарилась у подушки.

— Його звати Хорейшіо, — сказав я. — Ти не могла бачити його раніше, але він завжди був поруч зі старим.

— І-і-і-і-і-і-і, — вимовив напівпорожняк, дивлячись на нас через плече. Здавалося, він намагався щось сказати. — Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш… і-і-і-і-і-і-ість.

— Шість! Так ти сказав? — Хвилюючись, я зробив крок у його бік, але він попередив мене пронизливим криком, щоб я не підходив, і почав відпускати раму.

Я завмер та підняв обидві руки.

— Не треба!

Він виглядав водночас і як щойно народжений, і як незбагненно старий. І дуже-дуже стомлений.

Він знову відкрив рота.

— Ді-і-і-і-і-і-і-і, — продовжив напівпорожняк.

Нур сіла на кушетку.

— Це була літера «Ді»?

— Пи… ять.

— П’ять, — здогадався я.

Я схвильовано глянув на Нур:

— Він розмовляє з нами!

— Це звучить, як сітка координат, — сказала Нур. — «І-шість». «Ді-п’ять». Як на карті.

«Як на Карті днів», — майнуло в мене в голові.

— В урагані, — сказав напівпорожняк високим, тремтячим голосом.

Він міг розмовляти!

— У серці… урагану.

— Що там? — запитав я. — Що там, «у серці урагану»?

— Той, кого ви шукаєте.

Він відірвав одну руку від вікна та показав на стіну. На стіну із сейфом, який тепер був відчинений.

Я підбіг до сейфа. Вибухова хвиля від «пострілу» Нур відірвала дверцята на ньому, і по підлозі були розкидані папери: пачка грошей, самотня фотографія, книга та стара, потріпана карта. Я нахилився та підібрав фотографію. Це був чорно-білий знімок маленького містечка з грозовим небом над ним та чорною лійкою торнадо, який шаленів на віддалі.

«Серце урагану. У Великому Вітрі».

Я підняв фотографію, думаючи, що її бачить Хорейшіо.

— Це тут ми повинні знайти Ві?

Я озирнувся та побачив лиш пусте підвіконня, і тільки легкий вітерець колихав занавіску там, де за мить до цього сидів напівпорожняк.

Я повернувся до Нур.

— Що сталося?

Вона стояла на півдорозі до вікна, широко розплющивши очі.

— Він просто… розтиснув пальці.

Знизу з вулиці почулися крики. Нур кинулася до вікна подивитись.

— Не треба! — прошепотів я. — Тебе можуть побачити!

Вона опам’яталась надто пізно, коли вже висунулась у вікно.

— Думаю, уже побачили.

— Усе добре. Ми знайдемо чорний хід.

Я зібрав докупи карту, гроші та фотографію і приєднався до Нур під вікном. Ми обоє сиділи навпочіпки, наші коліна торкалися одне одного, а легкий вітерець куйовдив наше волосся.

— Ти готова? — запитав я.

— Ні, — відповіла вона, але в її погляді був не страх, а виклик мені.

— Ти мені довіряєш?

— Чорт, ні.

Я засміявся.

— Ми над цим попрацюємо.

Я подав їй свою руку.

Вона її взяла.

88 «Таємне Писання» (грец.).