Читаем Кайдашева сiм полностью

Знов почалася згода мiж Кайдашенками. Малi дiти знов перими почали прибiгать однi до одних гуляти; за ними почали заходить один до другого брати, а пiсля всiх пересердились їх жiнки, хоч од їх перших все лихо починалось. Брати зовсiм помирились, i Лаврiн держав до хреста Карпову дитину.

Минула зима. Знов настало лiто. Золоте лiто несло за собою нелад мiж Кайдашенками. Той нелад знову почався за грушу.

Як громада дiлила мiж братами двiр старого Кайдаша, до Карпової половини одiйшла груша. Тин пройшов на аршин поза грушею. Та груша була Лаврiнова. Ще хлопцем Лаврiн прищепив своїми руками щепу на старому пнi. Груша погналася вгору, як верба. Батько подарував Лаврiновi ту грушу иа багату кутю тодi, як Лаврiн чхнув за вечерею. В сiм'ї всi звали ту грушу Лаврiновою. За це знали всi на кутку.

Груша росла широко й високо i довго не родила. Сам Лаврiн натякав Карповi не раз i не два, що в Карпiв двiр одiйшла його груша. Але доки груша не родила, доти й лиха не було.

На бiду того лiта груша вродила, та ще й дуже рясно. Грушi були здоровi, як кулаки, та солодкi, як мед. Таких груш не було в цiлому селi. Груш уродило так рясно, що гiлля аж гнулось додолу.

Лаврiновi дiти довiдались, що та груша не дядькова. Хоч стоїть у дядьковому городi, а батькова. Стара бабуся їм докладно за все розказала й намовила їх полiзти через тин та нарвать груш.

Дiти тiльки того й ждали. Хлопцi полiзли на грушу та й давай трусить, а дiвчата збирали в пазухи. Коли тут з хати вискочила тiтка Мотря.

- А нащо це ви рвете нашi грушi! - крикнула Мотря на небожiв та небог.

- Еге! Це не вашi грушi. Бабуся сказали, що це груша батькова, а не дядькова, - говорили дiти та все збирали грушi.

- Ось я вам дам грушi! Зараз повикидайте менi грушi з пазух, бо я нарву кропиви, та позадираю вам спiднички, та дам таких груш, що ви не потрапите, кудою втiкати.

Мотря кинулась до кропиви. Дiти пiдняли гвалт i кинулись на тин, як котенята. На їх крик вибiгла з хати Мелашка.

- А навiщо оце ти, Мотре, б'єш моїх дiтей? - спитала в Мотрi Мелашка.

- За те, щоб не крали моїх груш, - обiзвалась з-за тину Мотря.

- А хiба ж це твої грушi? Це наша груша; хiба ж ти не знаєш, чи що?- говорила Мелашка.

- Ще що вигадай! На нашому городi та виросла ваша груша! Це, мабуть, свекрушище тобi наговорила на вербi грушi, а на осицi кислицi, - говорила Мотря.

З хати вийшов Лаврiн i почав оступаться за дiтей. Вiн кричав до Мотрi, що то груша його, що про те знає все село, що його дiти мають право рвати грушi, коли схотять. Кайдашиха вискочила й собi з хати й вже лаяла Мотрю на всю пельку.

- Iдiть, дiти, та рвiть грушi смiливо! Це ваша груша, - говорила до дiтей Кайдашиха.

- Нехай тiльки влiзуть у мiй город вдруге, то я їм ломакою ноги поперебиваю! - кричала Мотря.

А грушi висiли, як горнята, та жовтi, як вiск! Лаврiновi дiти дали б їм гарту, хоч би вони зовсiм були чужi, а тут бабуся й мамуся кажуть, що можна й треба рвать.

Дiти знов полiзли крадькома на грушу. Мотря вискочила з дубцем i побила дiтям спини;

На Лаврiновому дворi пiднявся гвалт. Через тин лаялись вже не жiнки, а чоловiки. Лаврiн доказував, що то груша його, бо вiн її прищепив, бо йому подарував батько, а Карпо доказував, що груша його, бо росте в його городi.

- Коли вже на те пiшло, то я маю право на половину груш, бо груша моя. Про мене, йди позивай мене в волость, - говорив Лаврiн.

- Ба не дам i половини, бо груша росте на моїй землi. Мало чого там батько не говорив колись, - говорив Карпо.

А дiти все лазили в дядькiв огород, а Мотря все частувала їx рiзкою. Брати мусили йти в волость. У волостi присудили, щоб Карпо давав щороку половину груш Лаврiновi або щоб одгородив до Лаврiнового двору грушу з землею на два аршини та й продав Лаврiновi ту землю навiки.

- Авжеж! Так оце продам два аршини землi! - кричав Карпо. - Я й Лаврiнових грошей не хочу i землi не дам. Про мене, нехай приймає coбi грушу на свiй двiр, - говорив Карпо.

- Але ж, чоловiче, грушi не можна прийнять, - говорив у волостi голова, - а рубати доброго дерева rpix. Давай щороку половину груш Лаврiновi, та й iдiть coбi з богом.

Лаврiн i Карпо вийшли з волостi i нiбито помирилися. Карпо пристав на те, щоб давати половину груш Лаврiновi.

Прийшли вони додому. Карпова жiнка заспiвала iншої.

- За що їм давати половину? Чи то можна? Це вони схотять, щоб ми давали їм половину картоплi та бурякiв. Це все свекруха наговорює в волостi.

Мотря знов ганяла Лаврiнових дiтей з свого города ломакою, доки грушi зовсiм не обiрвали то Мотринi, то Лаврiновi дiти.

Минула зима, знов настало лiто. Капосна груша, неначе на злiсть, ще бiльше розрослась i вшир i вгору, знов уродила i стояла рясна, як облита. Груш уродило мiшкiв зо три, коли не бiльше. Грушi були здоровi i дорого коштували на ярмарку. Тут уже пахло карбованцями, а це для селян, було не жарти.