Читаем Історик полностью

Ось як я опинилася в маленькій кімнаті з кондиціонером, в одному із цегляних будинків дев’ятнадцятого сторіччя, розглядаючи документи, які дихали не тільки сивою давниною, а й незабутньою історією досліджень мого батька. З вікон будинку було видно слабкі вуличні деревця, навпроти — такі ж цегляні будинки, їхні елегантні фасади були доповнені модними штрихами. Того ранку у маленькій бібліотеці сиділа лише одна читачка: італійка, яка щось прошепотіла в мобільний телефон, а потім взялася за якийсь рукописний щоденник (я ледве приборкала бажання не зазирнути в нього) і почала читати. Коли я сіла у легкому светрі ближче до кондиціонера і розкрила зошит, бібліотекарка принесла мені записи Стокера й маленьку коробку, перев’язану стрічечкою.

Записи Стокера мене приємно потішили. Я ніколи не бачила таких хаотично зроблених записів. Деякі були написані нерозбірливим почерком, інші — надруковані на тонкому давньому папері Серед них лежали вирізки з газет про загадкові події й вирвані сторінки з календаря. Як би це сподобалося моєму батькові, як би він посміхнувся безневинному поверховому вивченню окультних даних Стокером. За півгодини я акуратно відклала зошит убік й узялася за коробку. У ній лежала одна тонка книга, в акуратній палітурці дев’ятнадцятого сторіччя. Сорок сторінок являли собою бездоганний пергамент п’ятнадцятого сторіччя — це був середньовічний скарб, чудо. На фронтиспісі малюнок — обличчя, яке я після своїх довгих мук запам’ятала назавжди: великі очі, широко розкриті й хитрі, що пильно дивилися на мене, важкі вуса спадали на квадратну щелепу, довгий ніс, тонкий, але водночас злісний, ледь помітні чутливі губи.

Це був памфлет із Нюрнберга, надрукований 1491 року, у якому розповідалося про злочини Драколе Вайди, його жорстокість і криваві бенкети. Я могла розібрати перші рядки німецькою, тому що вони були знайомі мені: «У рік Бога нашого 1456 Дракула вчинив багато страшного й цікавого». Бібліотека подавала переклад, і я вдруге із тремтінням прочитала про злочини Дракули проти людства. Він засмажував людей живцем, здирав шкіру, закопував їх по шию, проколював дітей на грудях їхніх матерів. Мій батько, звичайно ж, бачив подібні памфлети, але цей він оцінив би за свіжість, твердість пергаменту, за його практично ідеальний стан. Він виглядав так, наче щойно був надрукований. Ця чистота змушувала мене нервуватися, і за якийсь час я поквапилася відкласти його й зав’язати стрічечку, дивуючись сама з себе: навіщо мені знадобилося згадувати про нього? Той нахабний погляд переслідував мене, поки я не закрила книгу.

Я зібрала свої речі з почуттям звершеного паломництва і подякувала добрій бібліотекарці. Здавалося, вона була задоволена моїм візитом: цей памфлет був одним з її улюблених, і вона сама написала про нього статтю. Ми тепло попрощалися й потисли одна одній руки, я пішла вниз, у магазин подарунків, а звідти — на теплу вулицю з її запахами вихлопних газів, щоб десь поїсти. Саме через контраст між очищеним повітрям музею і метушнею гучного міста мені здалося, що дерев’яні двері за мною зачинені й неприступні. Тому я дещо оторопіла, коли побачила, як з них вибігає бібліотекарка.

— Ви забули оце! — вигукнула вона. — Добре, що наздогнала вас.

Вона посміхнулася мені сором’язливою посмішкою, яка з’являється на обличчі в усіх, хто повертає тобі скарб (який ти не хотіла б втратити) — твій гаманець, ключі або гарний браслет.

Я подякувала їй і, все ще вражена, забрала зошит і книгу, які вона простягала мені, вдячно кивнула їй. Вона зникла в старому будинку так само швидко, як і з’явилася. Зошит був мій, звичайно ж, хоча мені здалося, що я поклала його в сумку перед тим, як піти. А книга була… я навіть не можу сказати, що подумала про неї тієї миті, коли побачила палітурку з потертого старого оксамиту, дуже-дуже старого, водночас знайому мені і не знайому. Пергамент усередині не був свіжим, як памфлет, щойно розглянутий у бібліотеці: порожні сторінки пахнули сторіччями. Єдина картинка в центрі книги сама розкрилася в моїх руках, перш ніж я встигла отямитися, і, ледь глянувши, я одразу ж закрила книгу.

Я непорушно стояла посеред вулиці, відчуваючи, як руйнується світ навколо мене. Машини, що проїжджали повз мене, були такі самі, як і раніше, десь пролунав гудок. Людина із собакою на повідку намагалася пройти повз мене, між мною й деревом. Я підвела голову й подивилася на вікна бібліотеки, очікуючи побачити бібліотекарку, але в них відбивалися тільки сусідні будинки. На вікнах не сіпнулася жодна мереживна штора, жодні двері не зачинилися тихенько. На вулиці не було нічого незвичайного.