Читаем Ім'я рози полностью

«…а тепер, — провадив далі Вільям, — я маю перейти до діла з іншими делікатними питаннями. І хотів би взятися за те, що вас мучить, якщо ваша милість мені усе розповість».

Абат, схоже, був задоволений, що може завершити цю розмову і повернутися до своєї проблеми. І став розповідати, дуже обережно добираючи слова та вдаючись до довгих парафраз, про один дивний факт, який трапився кілька днів тому і спричинив чимало сум'яття серед ченців. Він, мовляв, розповідає це Вільямові як великому знавцеві людської душі і підступів лукавого, сподіваючись, що той зможе вділити дрібку свого безцінного часу, аби пролити світло на одну вельми сумну загадку. Отож трапилося так, що якось уранці один козопас знайшов Адельма з Отранто — монаха ще молодого, але вже славетного майстра-мініатюриста, який прикрашав бібліотечні рукописи чудовими малюнками — внизу крутосхилу, над яким підноситься одна з башт Вежі. Оскільки його бачили на хорах під час повечер'я, але на полуношницю він не з'явився, виходить, звалився він туди у найтемніші години ночі. То була ніч великої сніговиці, коли схожі на град, гострі мов лезо клапті снігу вирували у поривистому південному вітрі. Його тіло, просякле наскрізь вологою від снігу, який спершу розтанув, а тоді взявся крижаною плівкою, знайшли у підніжжі урвища, пошматоване об каменюки, через які воно прокотилося. Бідолашне і крихке смертне тіло, нехай Господь змилосердиться над ним. Оскільки тіло, падаючи, перекидалося туди-сюди, нелегко було з'ясувати, звідки воно впало: безперечно, з одного з вікон, які трьома ярусами виходили на провалля з трьох боків башти.

«Де ви поховали бідолашне тіло?» — спитав Вільям.

«Ясна річ, на цвинтарі, - відповів абат. — Ви, певно, його бачили — він лежить між північним муром церкви, Вежею та городом».

«Розумію, — мовив Вільям, — і розумію, у чому полягає ваша проблема. Якби той нещасливець наклав, борони Боже, на себе руки (бо не можна уявити собі, буцім упав він випадково), то наступного дня ви б знайшли одне з тих вікон відчиненим, а натомість ви побачили, що всі вони зачинені, і біля жодного не видно слідів води».

Настоятель, як я вже говорив, був чоловіком вельми дипломатичним і врівноваженим, та цього разу він не стримав жесту здивування, який позбавив його будь-якого сліду тої достойності, яка, на думку Арістотеля, подобає особі зацній і шляхетній: «Хто вам це сказав?»

«Ви, — мовив Вільям. — Якби вікно було відчинене, ви б одразу подумали, що він сам через нього викинувся. Наскільки я міг роздивитися зовні, це великі вікна з непрозорими шибками, а подібні вікна у будівлях такого розміру зазвичай розміщені вище від зросту людини. Отже, якби воно було відчинене — а мало ймовірно, що той нещасний просто виглядав з нього і втратив рівновагу, — ви б тоді напевно подумали, що це самогубство. У такому разі ви б не дозволили поховати його у посвяченій землі. Але оскільки поховали ви його по-християнськи, це значить, що вікна були зачинені. А якщо вони були зачинені, то очевидно, що гаданого самовбивцю мусила підштовхнути чи то людська рука, а чи диявольська сила, адже навіть на процесах відьом я не чував, щоб непокаяному небіжчикові Бог чи диявол дозволили вернутися з безодні, аби затерти сліди свого переступу. І ви хочете знати, хто б міг його, я не кажу штовхнути у прірву, а висадити проти волі на підвіконня, і вас це тривожить, бо це значить, що тепер по абатстві гуляє якась зловмисна сила, чи то природна, чи надприродна».

«Так і є… - мовив абат, і не ясно було, підтверджує він цим Вільямові слова чи схвалює міркування, які так блискуче виклав Вільям. — Але звідки ви знаєте, що під жодним вікном не було слідів води?»

«Бо ви мені сказали, що дув південний вітер, а він не міг мести снігом на вікна, які відчиняються на схід».

«Мені замало хвалили ваші чесноти, — мовив настоятель. — Ваша правда, води не було, і тепер я знаю чому. Усе було саме так, як ви говорите. Значить, ви розумієте мій неспокій. То вже була б ганьба, якби хтось із братії заплямував себе огидним гріхом самовбивства. Але я маю підстави вважати, що хтось інший заплямував себе гріхом рівно ж огидним. І якби лише це…»

«Насамперед, чому ви гадаєте, що то був хтось із ченців? В абатстві є багато інших людей — стайничі, козопаси, прислужники…»

«Звичайно, обитель наша невелика, але багата, — пихато погодився абат. — Сто п'ятдесят челядників на шістдесят ченців. Але все це сталося у Вежі. Ви вже, мабуть, знаєте, що на першому поверсі Вежі розміщена кухня і трапезна, але два горішні поверхи займають скрипторій та бібліотека. Після вечері Вежу зачиняють, і будь-кому входити туди дуже суворо заборонено, — випередив він запитання Вільяма і відразу, але явно неохоче додав: — ченцям, ясна річ, теж, але…»

«Але що?»