Читаем Ім'я рози полностью

У 1322 році Людовік Баварський здолав свого суперника Фрідріха. Ще більше боячися одного імператора, ніж двох, Йоан одлучив од церкви переможця, а той і собі проголосив Папу єретиком. Варто сказати, що того ж року в Перуджі зібралася капітула францисканців, і генерал їхній, Михаїл з Чезени, прислухавшись до прохань «спіритуалів» (про них ще матиму нагоду розповісти), проголосив убожество Христа істиною віри, твердячи, що навіть якщо він і володів чимось разом зі своїми апостолами, то лише за usus facti[18]. To було гідне рішення, яке мало на меті зберегти чесноту і чистоту ордену, але воно прийшлося вельми не до смаку Папі, який, мабуть, вбачав у ній загрозу своїм власним замислам, бо він як предсідник церкви намірявся відібрати в імперії право обирати єпископів, застерігаючи натомість за святим престолом право коронувати імператорів. Чи сі спонуки ним рухали, а чи інші, але 1323 року папським декретом Cum inter nonnullos[19] Йоан засудив постулат францисканців.

Саме тоді, мислю собі, Людовік побачив у францисканцях, котрі тепер вже стали ворогами Папи, своїх могутніх союзників. Утверджуючи Христове убожество, вони дали нове життя ідеям імперських богословів, себто Марсилія з Падуї та Жана де Жандена. І врешті, за кілька місяців до подій, про які тут буде мовитись, Людовік, уклавши угоду з переможеним Фрідріхом, прийшов в Італію, був укоронований в Мілані, вступив у посвар з родом Вісконті, хоч вони й прийняли його прихильно, взяв в облогу Пізу, призначив цісарським каштеляном герцога Луккського та Пістойського Кастручча (і, гадаю, вчинив зле, не знав-бо я чоловіка од нього жорстокішого, крім, можливо, Уґучона з Фаджоли) і вже брався на Рим, куди кликав його Шарра Колонна, тамтешній синьйор.

Отаке-то діялось на світі, коли я — уже тоді новіцій-бенедиктинець у Мелькському монастирі — змушений був покинути монастирський затишок, корячися волі свого вітця. Отець же мій, один із чільних баронів Людовіка, супроводжував його в баталіях і постановив узяти мене з собою, аби спізнав я дива Італії й на власні очі увидів коронацію цісаря в Римі. Та облога Пізи примусила його поринути у воєнні турботи. Цим я й скористався, аби помандрувати трохи містами Тоскани, почасти од безділля, а почасти з бажання пізнавати нове. Одначе отець-матка мої поміркували собі, що негоже давати отрокові, який склав обіт споглядального життя, таку нічим не обмежену свободу. І за порадою Марсилія, який ставився до мене вельми зичливо, вони вирішили віддати мене під опіку одного вченого францисканця, брата Вільяма з Баскервіля, а він саме готувався до певної місії, яка передбачала відвідини знаменитих міст та стародавніх абатств. І так я став його писарем і учнем водночас, і ніколи про се не пошкодував, бувши разом з ним свідком подій, гідних того, аби закарбувати їх у пам'яті грядущих поколінь, над чим я зараз і труджуся.

* * *

Мені було тоді невтямки, чого шукав брат Вільям, а як по правді, то й нині я сього не відаю, і, мабуть, не знав того навіть й він сам, адже рухала ним лише спрага істини і підозра — яку я завжди помічав у ньому, — що істина є чимось іншим, ніж те, що здається йому істиною тепер. У ті роки припоручені йому мирські повинності відірвали його, мабуть, від його улюблених студій. Про посланництво, довірене Вільямові, я нічого не знав упродовж цілої нашої подорожі, себто він зі мною про це не говорив. Якесь уявлення про істоту його завдання я зміг дістати лиш прислухаючись подеколи до бесід, які він провадив з настоятелями монастирів, де ми раз по раз зупинялися. Але достеменно я не знав нічого, аж поки ми не прибули до місця нашого призначення, про що буде ще мова далі. Ми вирушили на північ, але шлях наш був звивистим, і ми зупинялись у різних монастирях. Нам довелося звернути на захід, сливе вздовж гірського пасма, який від Пізи веде у бік місць прощі святого Якова, дарма що наша остаточна мета була на сході. Ми спинялися у місцевостях, які точніше назвати не можу через страхітливі події, що перегодом тут відбулися, але їхні синьйори були вірні імператорові, а настоятелі нашого чину за єдинодушною згодою ставили чоло безецному Папі-єретикові. Наша повна пригод мандрівка тривала два тижні, і за той час я мав нагоду ліпше (але ніколи вповні) пізнати свого нового учителя.