Абатство, де я перебував, було, мабуть, останнім, яке могло пишатися досконалістю у створенні і відтворенні мудрості. Але, мабуть, саме тому його ченців не вдовольняло більше святе діло переписування, і вони, ставши жадібними до нових речей, теж запрагли доповнювати природу. І не помічали, що цим вони освячують занепад своєї слави - я невиразно відчував це тоді і добре знаю тепер, посивівши від літ і досвіду. Бо якщо нове це знання, яке вони хотіли виробляти, вільно випливе за межі цих мурів, ніщо більше не відрізнятиме святе це місце від катедральної школи чи міського університету. Зостаючись сокритим, воно натомість зберігає непорушними свій престиж і свою силу, не зазнає розтління, що його вносять диспути і схоластичне марнославство, яке прагне піддати кожну таїну і кожну велич прискіпливому аналізові sic et non[160]. Ось причина того, міркував я, що бібліотеку огортає мовчання і темрява, вона є заповідником знання, але зберігати це знання недоторканим спроможна, лише не допускаючи до нього нікого, навіть самих монахів. Знання - не монета, якій навіть найганебніші торги не можуть нічого уйняти; воно радше схоже на чудову одежу, яка зношується при вжитку і виставлянні напоказ. Хіба не такою є сама книга, сторінки якої кришаться, чорнило й позолота тьмяніють, якщо її торкається забагато рук? На моїх очах Пацифік з Тіволі неподалік гортав старовинний том, сторінки якого через вогкість злиплися. Він слинив собі вказівний та великий пальці і так гортав цю книгу, і з кожним доторком послинених пальців сторінки втрачачи міцність, гортати їх означало згинати, віддавати на поталу суворої дії повітря й пилу, які нищать делікатні прожилки, що ними вкрився пергамен з часом, дають змогу проростати плісняві там, де слина пом'якшила і ослабила ріжок аркуша. Як від надміру лагідності воїн робиться надто м'яким і недолугим, так від надміру владної, допитливої любові книгу вражає недуга, яка приводить її до згуби. Як цьому зарадити? Перестати читати, а лиш зберігати? Чи були слушними мої побоювання? Що б сказав на це мій учитель?

Недалеко від себе я запримітив рубрикатора, Магнуса з Іони, який саме закінчив шкребти сирицю пемзою і тепер пом'якшував її крейдою, щоб потім шпателем відшліфувати її поверхню. Поряд з ним ще один, Рабан з Толедо, закріпив пергамен на дошці, позначивши його поля ледь помітними дірочками з обох боків, між якими він тепер металевим вістрям проводив тонесенькі лінії. Невдовзі обидва аркуші виповняться барвами та формами, і сторінка, немов релікварій, засяє самоцвітами, інкрустованими в майбутню богоугодну тканину письма. Ці два ченці, помислив я собі, саме переживають свій час земного раювання. Вони творять нові книги, такі ж самі, як і ті, що їх невдовзі безповоротно знищить час... Отже, бібліотеці не загрожує жодна земна сила, вона бо жива... Але якщо вона жива, то чому боїться наразитися на ризик пізнання, відкритися для тих, хто спраглий знань? Чи не цього хотів Бенцій, та й, можливо, ще раніше Венанцій?

Мене охопило сум'яття й острах супроти власних думок. Вони, мабуть, не личили новіцієві, який довіку мав усього лиш сумлінно й покірливо підкорятися правилові - що я згодом і робив, більш не питаючи себе ні про що, а тим часом світ навколо мене поринав у бурю крові й нетями.

Підійшла пора вранішньої трапези, я пішов на кухню, де вже заприятелював з кухарями, і дістав від них кілька ласих шматочків.

Третього дня ЧАС ШОСТИЙ,

де Адсо вислуховує звірення Сальватора, які важко підсумувати кількома словами, але які надихають його на довгі, тривожні розмисли

Снідаючи, я запримітив у кутку Сальватора, який, вочевидь, помирився з кухарем і тепер весело наминав паштет з ягнятини. Він їв так, ніби не їв зроду, пильнуючи, щоб навіть крихта не впала на долівку, і, схоже, воздавав дяку Богові за цю надзвичайну милість.