Читаем Ім'я Рози полностью

Тож уже давно братія кепкувала собі з ніжних поглядів, що їх Беренґарій кидав на Адельма, який, кажуть, вельми був уродливий. А тим часом самого Адельма, цілковито залюбленого у свою працю, Беренґарієва пристрасть мало обходила, бо лиш з праці він черпав утіху. Та хтозна, може, в глибині своєї душі, сам того не відаючи, він теж схилявся до сього мерзосвітнього пороку. Хай там як, але Бенцій якось підслухав розмову між Адельмом та Беренґарієм: обіцяючи відкрити йому якусь таємницю, яку Адельм випитував у нього, Беренґарій пропонував йому мерзенну угоду, і навіть найпростодушніший читальник може здогадатися яку саме. І Бенцій почув, як з Адельмових вуст злетіли слова згоди, вимовлені майже з полегшею. Немовби, насмілився сказати Бенцій, у глибині душі іншого він і не бажав, і варто йому було знайти інший привід, ніж плотська жага, щоб дати свою згоду. А це значить, доводив Бенцій, що Беренґарієва таємниця стосувалася таїн мудрості, бо тоді Адельм міг живити ілюзію, буцім він погоджується на тілесний гріх, щоб втамувати прагнення розуму. Зрештою, з усмішкою додав Бенцій, він сам не раз бував у полоні таких сильних хотінь розуму, що погодився б вволити чужу тілесну жагу навіть всупереч своїм власним тілесним нахилам, аби лиш задовольнити їх.

«Хіба з вами не бувало такого, - спитав він у Вільяма, - що ви ладні були допуститися навіть осуду гідного вчинку, аби лиш дістати до рук книгу, яку шукаєте роками?»

«Багато століть тому мудрий і чеснотливий Сильвестр II віддав свою коштовну армілярну сферу взамін за рукопис, здається, Стація чи Лукана, - мовив Вільям. Однак відразу обережно додав: - Але йшлося про армілярну сферу, а не про доброчесність».

Бенцій визнав, що запал завів його задалеко, і став розповідати далі. У ніч перед загибеллю Адельма він вирішив простежити за ними обома, бо його пекла цікавість. І побачив, як після повечер'я обоє вони пішли до опочивальні. Він довго чекав, тримаючи ледь прочиненими двері своєї келії, що була неподалік від їхніх, і, тільки-но тиша оповила сон монахів, побачив, як Адельм прослизнув у Беренґарієву келію. Після цього сон його не брав, і через якийсь час він почув, як Беренґарієві двері відчиняються і з них прожогом вискакує Адельм, а Беренґарій намагається його затримати. Адельм спустився на долішній поверх, і Беренґарій пішов услід за ним. Бенцій обережно прослизнув за ними і побачив Беренґарія, який, тремтячи, принишк в кутку на початку коридора долішнього поверху, втупившись поглядом у двері келії Хорхе. Бенцій зрозумів, що Адельм кинувся в ноги старому монахові, щоб визнати свій гріх. А Беренґарій тремтів, бо знав, що таємницю його розкрито, нехай навіть під печаттю святого таїнства сповіді.

Відтак Адельм вийшов, блідий як стіна, відсторонив від себе Беренґарія, який намагався щось йому сказати, і поспішив геть з опочивальні. Він обійшов абсиду церкви і через північний портал, який вночі завжди залишають відчиненим, увійшов на хори. Він, певно, хотів помолитися. Беренґарій пішов за ним, але в церкву не зайшов, а став блукати по цвинтарі між могилами, заламуючи руки.

Бенцій не знав, що робити, коли помітив, що поблизу є ще хтось четвертий. Той теж слідкував за цією парою і, певна річ, не помітив Бенція, який щільно притиснувся до стовбура дуба, що росте на краю цвинтаря. То був Венанцій. Побачивши його, Беренґарій принишк між могилами. Венанцій теж пішов на хори. Тут Бенцій, боячися, що його побачать, вернувся в свою келію. Наступного ранку Адельмів труп знайшли у підніжжі крутосхилу. Більш нічого він, Бенцій, не знав.

Наближалася обідня пора. Бенцій пішов, і мій учитель більш нічого його не питав. Ми барилися ще якийсь час за лазнею, відтак прогулялися кілька хвилин по городі, розмірковуючи над сими особливими одкровеннями.

«Крушина, - мовив раптом Вільям і схилився, щоб придивитись до рослини, яку він того зимового дня впізнав у голому кущі. - Напар з її кори помагає від геморою. А це - лопух, arctium lappa, гарна припарка з його свіжих коренів гоїть висипку на шкірі».

«Ви тямите в цьому більше від Северина, - сказав я йому, - але тепер звольте сказати мені, мосьпане, що ви думаєте про те, що ми почули!»