Читаем Ім'я Рози полностью

Нишпорячи по румовищі, я знаходив подекуди клапті пергамену, які випали були зі скрипторію та з бібліотеки і витривали, наче скарби, зариті в землю; і я став підбирати їх, немов бажаючи зібрати докупи вирвані сторінки якоїсь книги. Тоді я помітив, що в одній із башт все ще височать хисткі, але майже неторкані гвинтові сходи, що вели у скрипторій. Видершись ними на схил руйновища, можна було дістатися на поверх, де була бібліотека: але тепер од неї лишилась хіба що галерея вздовж зовнішніх мурів, яка з кожного боку виходила у порожнечу.

При одному з мурів я побачив шафу, яка невідомо яким чудесним чином вистояла перед дією вогню, води, гниття та хробаччя. Всередині було ще кілька аркушів. Ще трохи клаптів пергаменту я знайшов, покопирсавшись у руйновищі внизу. Жалюгідним був сей мій здобуток, але я збирав його цілий день, немов ці disiecta membra бібліотеки мали передати мені якесь послання. Деякі шматки пергамену поблякли, на інших було видно тінь якогось зображення, іноді привид одного чи кількох слів. Часом я знаходив аркуші, на яких можна було прочитати цілі фрази, а ще частіше - майже неторкнуті палітурки, захищені тим, що колись було металевими скобами... Примари книжок, зовні на позір цілі, але цілковито випорожнені всередині; утім, іноді вигулькував шматок якоїсь сторінки, проступав зачин, назва...

Я зібрав усі реліквії, які тільки міг знайти, і наповнив ними два дорожні мішки, покинувши потрібні речі, аби лиш врятувати убогий сей скарб.

На зворотньому шляху до Мелька я годинами намагався вчитуватися у ці останки. Часто з якогось слова або решток мініатюри я впізнавав, що то за твір. Коли з часом до рук мені потрапляли інші списки цих книг, я вивчав їх з любов'ю, немов доля залишила мені це у спадщину, немов упізнавши в цій книзі давно знищений примірник, я діставав виразний знак з небес, який говорив мені: tolle et lege[314]. Врешті, завдяки моєму терплячому відтворенню переді мною вималювалась своєрідна мала бібліотека, символ тієї великої, зниклої - бібліотека, складена з уривків, цитат, недописаних речень, фрагментів книжок.

Що більше я перечитую цей перелік, то дужче переконуюсь, що він не містить ніякого послання, бо породив його випадок. Та неповні сі сторінки супроводжували мене ціле життя, яке відтоді мені ще судилося прожити, і не раз я питав у них поради, як в оракула, і мислиться мені, що все те, що я написав на сих сторінках і що ти тепер читатимеш, мій незнаний читальнику, не є нічим іншим, як компіляцією, алегоричним кантом, величезним акростихом, який знов і знов мовить лиш те, що підказали мені сі фрагменти, і я вже навіть не відаю, чи то я оповідав досі про них, чи то вони глаголили моїми вустами. Але яка б з цих можностей не була істинна - що далі я сам собі оповідаю історію, яка з цього вийшла, то менше розумію, чи є у ній якийсь замисел, який виходив би за межі природної вервечки подій та часів, що в'яжуть їх між собою. Тяжко не відати сьому монахові ветхому на порозі смерті, чи послання, яке він тут списав, містить якийсь прихований смисл, а може, й не один, чи багато, а чи, може, не містить жодного.

Але ся моя неспроможність бачити породжена, мабуть, тією тінню, яку велика темрява, западаючи, відкидає на посивілий світ.

Est ubi gloria nunc Babylonia[315]? Tо де ж тепер торішній сніг[316]? Земля танцює танок смерті, іноді мені здається, що Дунаєм пливуть кораблі, повні дурнів[317], націлені на темну землю.

Мені зостається хіба мовчати. О quam salubre, quam iucundum et suave est sedere in solitudine et tacere et loqui cum Deo![318] Лаштуючися поєднатись зі своїм началом, я вже не думаю, що се Бог слави, про якого повідали мені старші мого чину, чи Бог радості, як почитали тодішні мінорити, а може, навіть і не Бог святобливості. Gott ist ein lautes Nichts, ihn rührt kein Nun noch Hier...[319] Небавом я заглиблюсь в ту неозору пустиню, досконало рівну і безмежну, де воістину побожне серце знемагає од блаженства. Западуся в божественну темінь, у німу тишу і в несказанну цілість, і заникне всіляка однакість і відмінність, і в безодні сій затратить дух мій самого себе, і не знатиме ні однакого, ніже відмінного, ані іншого: і забудуться всі різниці, я ж бо занурюсь у просту основу всього, у німотну пустиню, де ніколи не було розмаїтості, у глибини, де ні для кого нема місця. Порину в мовчущу, безлюдну божественність, де нема ні твору, ні образу.

Зимно в скрипторії, пальці мені болять. Зоставляю се писання, та не знаю ні для кого, ні про що воно: stat rosa pristina nomine, nomina nuda tenemus[320].