Читаем Ім'я Рози полностью

fac propter magnam misericordiam tuam[281].

Я замислився - чи не тому абат обрав для співу саме цей ґрадуал цієї ночі, коли на богослужінні були ще присутні посланці вельмож, аби нагадати, що довгі століття наш чин не вагався опиратися гонінням владоможців, завдяки своїм особливим стосункам з Господом, Богом сил. Початок ґрадуалу справді глибоко вражав своєю потугою.

На першому складі вступив повільний і урочистий хор десятків і десятків голосів, низький згук яких заповнив нави, витаючи над нашими головами, але здавалось, ніби він виринає з надр землі. Він не змовкав, коли поверх цієї глибокої, безперервної лінії інші голоси почали снувати цілу низку вокаліз та мелізм, а розлягався далі - з телуричної безодні - і не вщухав цілий той час, який потрібен читцеві, щоб розміреним, повільним голосом повторити дванадцять разів «Ave Maria». Немов відкинувши всяку боязкість, у повній довірі, яку ця невтомна силаба, алегорія вічного тривання, вселяла в молільників, інші голоси (найбільше голоси новіціїв) зводили на цім твердім кам'янім фундаменті шпилі, колони, зубці загострених невм, що танули в повітрі. І поки серце моє завмирало від солодкості, вслухаючись у бриніння climacus або porrectus, torculus або ж salicus[282], ці голоси, здавалось, мовили мені, що душа (молільників і моя, коли я їх слухав), якій несила опиратися надмірові почуття, летом цих ніжних звуків поривається виразити свою радість, біль, хвалу, любов. І вперте тривання хтонічних голосів не попускало, немов загроза від ворогів - вельмож, які переслідували Божий народ, - усе ще не відступала. І врешті цей нептунічний гул однієї-єдиної ноти, схоже, скорився, чи принаймні вгамувався й впокорився перед алелуйною юбіляцією тих, хто йому протистояв, і розчинився у величній і досконалій злагоді, яка вилилась у пологу невму.

Після sederunt, вимовленого з глухим зусиллям, у великому, серафічному супокої піднялось у повітря principes. Я більше не питав себе, хто були ті вельможі, що змовлялися на мене (на нас), тінь сього воссідущого грізного видива зникла, розчинилась.

Інші видива теж розчинились, подумав я, коли, відвернувши увагу від співу, знов глянув на Малахіїне місце і побачив між іншими молільниками постать бібліотекаря, немов він завжди там сидів. Я зиркнув на Вільяма і побачив, як тінь полегші майнула в його очах, і те ж саме я помітив здалеку в очах абата. Щодо Хорхе, він знов витягнув руку, але, наштовхнувшись на тіло сусіда, швидко відсмикнув її. Та мені було невтямки, які почуття нуртували у його душі.

Тепер хор урочисто тягнув adjuva me: виразне а радісно ширилось церквою, і навіть и не здавалось похмурим, як у sederunt, а повнилось святою снагою. Ченці та новіції співали за правилами співочого мистецтва - тіло випростане, горло розслаблене, голова ледь піднесена вгору, книга майже на висоті плечей, щоб можна було читати, не схиляючи голови й безперешкодно випускаючи повітря з грудей. Але пора була ще нічна, і хоч лунали сурми ликування, поволока сонливості подекуди спадала на співців, і вони, до самозабуття тягнучи довгу ноту, віддавшись на волю хвилі співу, іноді схиляли голови, здолані дрімотою. Тоді на поміч в цю важку хвилину приходили чувальники, які освітлювали одне по одному їх обличчя, щоб повернути їх тіла й душі до чування.

Тож саме один з чувальників першим помітив, як Малахія у дивний спосіб похитнувся, загойдався, немов раптом запав у похмуру імлу сну - адже тієї ночі він, мабуть, зовсім не спав. Чувальник підійшов до нього з каганцем і освітив йому лице, привабивши таким чином мою увагу. Бібліотекар не ворушився. Чувальник торкнувся його, і він важко зсунувся уперед. Чувальник ледве встиг підтримати його, щоб він не впав зовсім.

Спів сповільнився, голоси погасли, настала хвиля сум'яття. Вільям притьмом зірвався з місця і поквапився туди, де Пацифік з Тіволі разом з чувальником саме клали на землю бездиханного Малахію.

Ми прибігли туди майже водночас з настоятелем й у світлі каганця побачили обличчя нещасного. Я вже описував Малахіїн вигляд, але тієї ночі й у тому світлі він здавався образом самої смерті. Загострений ніс, впалі очі, видовбані вилиці, білясті, скулені вуха з мочками, виверненими назовні, шкіра обличчя немов заклякла, напружилась і висохла, жовтявих щік торкнулась темна тінь. Очі його були ще розплющені, а із запалених уст виходило важке дихання. Він відкрив уста, і я, схилившись услід за схиленим Вільямом, побачив, як між рядами його зубів ворушився почорнілий язик. Вільям підніс його трохи за плечі, рукою витер сизу поволоку поту, що вкривала йому чоло. Малахія відчув дотик, чиюсь присутність, подивився напружено перед себе, але, очевидно, нічого не бачив, не впізнавав, хто перед ним. Він підніс тремтливу руку, схопив Вільяма за груди, притягнув до себе його обличчя, аж поки воно майже не торкнулося його лиця, тоді ледь чутно і хрипко вимовив кілька слів: «Він казав мені... справді... це міць тисячі скорпіонів...»

«Хто тобі казав? - спитав його Вільям. - Хто?»