Читаем Ім'я Рози полностью

«Ну як же, - мовив Вільям, - цілком очевидно, що ви шукаєте Гнідого, улюбленого коня настоятеля, найкращого румака у вашій стайні, темної масті, зростом у два аршини з трьома вершками, хвіст у нього пишний, копито мале і кругле, але чвал рівномірний; голова маленька, вуха гострі, а очі великі. Він пішов праворуч, кажу вам, і краще покваптеся».

Келар на якусь мить завагався, відтак подав знак своєму почтові і вирушив униз стежкою праворуч, а тим часом наші мули знов почвалали під гору. Я саме збирався розпитати Вільяма, бо мене пекла цікавість, але він зробив мені знак зачекати: і справді, через кілька хвилин ми почули переможні вигуки і на закруті стежки знов показалися ченці і челядники, ведучи за вуздечку коня. Вони пройшли обіч, вельми зачудовано позираючи на нас, і поспішили перед нас до монастиря. Гадаю, що Вільям саме тому сповільнив крок, аби дати їм змогу розповісти іншим про цю приключку. Я ж бо не раз вже мав нагоду пересвідчитися, що мій учитель, хоча й вельми чеснотливий у всьому муж, гріхував таки марнослав'ям, коли була нагода дати доказ своїй проникливості, і тому, знаючи його дар тонкого дипломата, я зрозумів, що він хоче прибути до монастиря, увінчаний славою мудрої людини.

«Тепер скажіть мені, мосьпане, - не зміг врешті стриматися я, - звідки ви се знали?»

«Любий мій Адсо, - мовив учитель. - Впродовж цілої нашої мандрівки я вчу тебе розпізнавати сліди, через які світ мовить до нас, немов велика книга. Алан Нільський говорив: omnis mundi creatura quasi liber et picture nobis est in speculum[24], маючи на увазі невичерпну скарбницю символів, якими Господь через свої створіння мовить нам про життя вічне. Але вселенна ще балакучіша, ніж гадав Алан, і говорить не лише про речі остаточні (тоді промовляє вона завжди у спосіб недовідомий), але й про речі дочасні, і тоді промовляє вона цілком зрозуміло. Мені соромно повторювати тобі те, що ти й сам повинен знати. Біля перехрестя, на ще свіжому снігу дуже виразно видніли відбитки кінських копит, які звернули на стежину ліворуч від нас. А що відстань між одним відбитком і другим була рівновелика і регулярна, самі копита - невеличкі і круглі, а почвал рівномірний, то я відразу зрозумів, який то був кінь, і те, що він ішов урівноважено, а не летів стрімголов, забрикавшись. Там, де пінії утворюють такий собі природній дах, деякі галузки було недавно зламано саме на висоті у два аршини і три вершки. А на шпичках ожинового куща, там, де тварина, мабуть, звернула на стежку праворуч від себе, гордовито помахуючи своїм пишним хвостом, зосталися довгі чорні кінські волосини... І не кажи мені, буцім не знаєш, що ця стежка веде до гноївні, адже, долаючи нижній закрут, ми бачили сліди нечистот, що їх зливають вниз зі східної башти, споганюючи сніг; а саме розташування перехрестя свідчить про те, що ця стежка може вести лише у той бік».

«Гаразд, - мовив я, - а маленька голова, гострі вуха, великі очі...»

«Не знаю, чи він справді такий, але ченці саме таким його бачать. Говорив же Ісидор з Севільї, що краса коня вимагає "ut sit exiguum caput et siccum prope pelle ossibus adhaerente, aures breves et argutae, oculi magni, nares patulae, erecta cervix, coma densa et cauda, ungularum soliditate fixa rotunditas"[25]. Якби кінь, шлях якого я вислідив, не був воістину найкращим у стайні, як тоді пояснити, чому навздогін йому кинулися не лише стайничі, але й завдав собі клопоту сам келар? А коли чернець вважає якогось коня чудовим, то хай як той кінь справді виглядає, чернець бачить його лише так, як описують його auctoritates[26], a найпаче, - і він лукаво усміхнувся до мене, - якщо він вчений бенедиктинець...»

«Гаразд, - відповів я, - а чому саме Гнідий?»

«Нехай пошле тобі Дух Святий трохи більше оливи до голови, ніж ти зараз маєш, сину мій! - вигукнув учитель. - Як же інакше ти б назвав коня, якщо навіть великий Буридан, який туж-туж стане ректором у Парижі, не знайшов кращого імені для лепського коня?»

Оце таким був мій учитель. Він не тільки вмів читати велику книгу природи, але й розумівся на тім, як ченці читали писані книги і мислили за їх посередництвом. І дар сей, як ми побачимо, немало прислужився йому в наступні дні. Зрештою, його пояснення тоді здалося мені цілком очевидним, і гордощі за те, що тепер я теж його знаю, притлумили сором за те, що я не зумів пояснити це самостійно, і я мало не запишався зі своєї проникливості.

Ось яка сила істини, котра, як і добро, щедро дарує сама себе. І слава імені святому Господа нашого Ісуса Христа за чудовне се одкровення, якого я сподобився.

* * *

Та повернись до свого русла, моя оповіде, бо ж сей чернець ветхий бариться надто на маргіналіях. Повідай краще, як ми дісталися до головних воріт монастиря, і на порозі стояв абат, біля якого двійко послушників тримали золоту миску, повну води. Коли ми спішилися, він умив Вільямові руки, а тоді обняв його, цілуючи в уста, і дав святе благословення, а келар тимчасом зайнявся мною.