Вечірня. Коло 4.30, перед заходом сонця (правило приписує вечеряти, коли ще не запали сутінки).

Повечер 'я. Коло 6 години (найпізніше о 7 годині ченці вкладаються спати).

Обрахунок базується на тому, що наприкінці листопада у Північній Італії сонце сходить коло 7.30 ранку і заходить коло 4.40 пополудні. 

ПРОЛОГ

Упочині було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово. Присно було Воно в Бога, і повинність вірного законника - з псалмопівчою покорою щоденно славити сю одиноку беззмінну подію, сю істину неспростовну. Та videmus nunc per speculum et in aenigmate[15], й істина, заки постане супроти нас твар у твар, являється одробинами воістину недовідомими у хибах світу сього, тому мусимо вчитуватися у знамення її неомильні навіть там, де вони здаються темними, мовби виплекала їх воля, без решти націлена на зло.

Дійшовши до кресу життя свого многогрішного, яко старець сивий, мов світ, загаявшися вже своїм важким і недужим тілом у сій келії любої мені Мелькської обителі, перед тим, як поринути у бездонну пропасть німотної, пустельної божественності і влитись у неописанне світло ангельських сутностей, лагоджуся оставити на сьому пергамені свідчення про події дивогідні й страхітливі, що їх лучилося мені уздріти замолоду, і повторити verbatim[16] те, що сам чув і бачив, не наміряючись осягнути смисл їх сокритий, а лиш бажаючи зоставити грядущим після мене (якщо не випередить їх Антихрист) знаки знаків, аби могли вони вправлятися на них у молитві розгадування.

Нехай сподобить мене Господь бути непомильним справоздавцем подій, що сталися в обителі, назву якої слушно й богобійно буде замовчати, наприкінці року Господнього 1327, коли цісар Людовік прийшов в Італію, аби відновити гідність Священної Римської імперії, у лад із помислом Всевишнього і на сум'яття мерзосвітнього узурпатора, святокупця і єресіярха, котрий в Авіньйоні соромотою покрив святе ім'я апостола (маю на мислі лукаву душу Жака Кагорця, що його безвірці почитають як Йоана XXII). 

Аби краще зрозуміти історію, в гущі якої я опинився, може, варто нагадати, що діялось у той відтинок століття - так, як я розумів се тоді, і так, як пам'ятаю зараз, збагатившись іншими оповідями, які почув опісля, - якщо пам'ять моя буде у спромозі злучити між собою нитки численних і вельми заплутаних подій.

З найперших років того століття Папа Климент V переніс апостольський престол до Авіньйону, залишивши Рим на поталу амбіціям місцевих синьйорів. Тож поступово священний город християнського світу, розтерзаний звадами між його власними владоможцями, став схожий на цирковий балаган чи лупанарій; безпідставно називаючи себе республікою, він зазнавав нападів озброєних ватаг і терпів від насильства та грабунків. Церковні пастирі, які не бажали коритися світській владі, орудували зграями харцизників, жакували з мечем у руці, лиходіяли й обкручували негідні оборудки. Як тут було запобігти тому, що Caput Mundi[17] знову став, як і можна було сподіватися, ласим шматком для тих, хто бажав прийняти вінець Священної Римської імперії й відновити його гідність мирської потуги, якою він був за цезарів?

Отож року 1314 п'ятеро німецьких князів обрали у Франкфурті Людовіка Баварського на верховного державця імперії. Та того ж таки дня, по той бік Майну, палатинський граф Рейнський й архиєпископ Кельнський обрали на ту ж гідність Фрідріха Австрійського. Два імператори на один престол, один Папа на два престоли: становище се воістину стало причинком великого безладу...

Два роки опісля в Авіньйоні було обрано нового Папу, Жака Кагорця, старця сімдесяти двох літ, який прибрав ім'я Йоана XXII, і нехай Бог боронить, щоб якийсь понтифік колись назвав себе цим ім'ям, таким споганеним для праведних. Француз і слуга ревний короля французького (люди сеї розбещеної землі завжди схильні сприяти інтересам своїх і нездатні дивитися на цілий світ як на свою духовну вітцівщину), він підтримав Філіпа Красивого проти лицарів-тамплієрів, яких король оскаржив (гадаю, несправедливо) у гидосвітніх злочинах, аби з допомогою сього пастиря-віровідступника прибрати до рук їхні маєтності. Тим часом у цей спліт підступів устряв Роберт Неапольський, котрий, аби зберегти панування над італійським півостровом, переконав Папу не визнавати жодного з німецьких імператорів і самому зостатися верховним воєводою церковної держави.