Читаем Година Бика полностью

Тівісу захопила ця пригода. Після курних доріг і тісних міст вона вперше опинилась на п’янкій висоті. Тонкий стовбур посилював відчуття небезпеки, а невизначеність становища, з якого треба було виходити, напружуючи для цього сили розуму й тіла, спокушала…

Ген Атал видерся ще вище. З густого листя почувся його радісний вигук:

— Так і є!

— Що є? — запитав Тор Лік.

— Повітряна течія, стійкий вітер!

— Певна річ! Якщо тільки по це ми лізли сюди, то слід було спитати мене.

— Як же тобі вдалося без приладів виявити повітряну течію?

— А ви звернули увагу на підвищену вологість крон?

— Так, справді. Тепер усе зрозуміло! Ось чим пояснюється величезна висота дерев. Вони тягнуться до постійного струменя повітря, яке проходить над горами, несе вологу в безвітряній країні… Все чудово. Піднімайтеся сюди, витягнемо СДФ і готуватимемо планер.

— Планер?

— Ну, звичайно. Я передбачив можливість переправи через ущелини, річки чи морські затоки.

Щільний зеленувато-брунатний покрив виднівся метрів на сто нижче вежеподібної крони дерева, яке вподобали мандрівники. В напрямку екватора й осьового меридіана (Тівіса не раз говорила, що не може звикнути до «вертикального» екватора Торманса і його «горизонтальних» меридіанів) лісові хащі обрізалися сіро-фіолетовими урвищами гір. За ними була колись велика річка, що протікала по родючій рівнині Мен-Зін, і одне з найдавніших міст планети Кін-Нан-Те. Земляни сподівалися дістатись до Нан-Те й викликати туди літак.

Ген і Тор заходилися розгортати величезні полотнища тонкої плівки, напинаючи її на рами з ниток, які швидко тужавіли в повітрі.

Тівіса заряджала інформаційні котушки новими спостереженнями. Коли зійшло сонце, земляни спустились нижче й сховались у листі, очікуючи посилення повітряних потоків. Від грубого, гач-коподібно зігнутого листя віяло запаморочливим запахом, що сушив горло.

— Доведеться одягнути маски, — порадила Тівіса.

Чоловіки скорились, і дихати стало легше. Тор Лік прихилився до стовбура, зачаровано дивлячись на Тівісу. Вона вмостилась у розвилці гілки, простягнутої як долоня гіганта, і спокійно працювала, розмірено погойдуючись на трьохсотметровій висоті, ніби все своє недовге життя лазила по деревах.

Ген Атал роздав патрончики з їжею і замислився.

— Не можу забути про череп, що його вивергнуло страховисько, — раптом сказав він. — Невже ці звірі-людожери?

— Можливо, — відповіла Тівіса. — Схоже, що вони харчуються трупами. Зверніть увагу на дві особливості, які ніби виключають одна одну. Завбільшки ці тварини як великий хижак, а зуби в них хоч і могутні, але короткі й тупі. Очевидно, це найбільші з тих земних тварин Торманса, які вціліли тому, що змінили рід харчування. Сталося це в період катастрофи, в Століття Голоду, коли було багато трупів, якщо тільки самі люди не суперничали з цими тваринами в поїданні їхньої їжі.

— Жахливі речі ви говорите, Тівісо, — скривившись, сказав Ген Атал.

— Природа виходить із своїх тупиків найбезжаліснішими шляхами. Канібалізм перестає бути забороненим при низькому розвитку психіки та інтелекту, коли наказ голодного тіла затьмарює почуття й паралізує волю.

Тор Лік випростав стомлені ноги.

— Якщо людину з’їли, то околиці не зовсім безлюдні.

— Тупорилі хижаки можуть пробігати великі відстані. До того ж ти хіба забув, що нам недавно говорили в Біологічному інституті?

— Про бродячих людей і цілі селища, які приховуються в глушині? — згадав Тор Лік. — Може, це і є небезпека, про яку нас застерігали?

— А можливо, вони мали на увазі лімаїв чи цих, — Тівіса показала вниз і жбурнула туди порожній патрончик.

У відповідь пролунало розкотисте ревіння.

— Все-таки дивно, що нас не попередили, — сказав Тор Лік. — Чи вони самі нічого не знають?

— Важко повірити! — заперечила Тівіса. — А й справді, дивно. Може, в заповідних лісах давно ніхто не бував?

— Як немає потягу до природи, то її це можливо, — відповів Тор. — Тут від природи лишилися тільки уривки, і то суто утилітарного призначення, без глибини, внутрішньої душі, складних взаємозв’язків. Який тут може бути до неї інтерес!

— Як же так! — здивувався Ген. — Ви відвідали десяток заповідників, і невже ніщо не зацікавило вас, не захопило хоч би своєю незвичайністю?

— Нам показали п’ятнадцять заповідників, — сказала Тівіса.

— Тим більше. І в усіх, мабуть, щось знайшли? І людей, нащадків тих, які ревно оберігали природу в усіх кінцях планети?

— Ген, зрозумійте, що всі заповідники Торманса — це нові насадження на місці знищених лісів і степів, у яких не збереглося прадавніх рослин, так само як не збереглися деякі види тварин, що вціліли в зоологічних садах, виродились, а згодом знову повернулись до штучно-дикого життя серед насаджених правильними рядами рослин. А ми не бачили жодного по-справжньому великого дерева!

— Так, значить, ми з вами перші відвідувачі на острівці давньої природи Торманса! Однак не хотілося б мені більше тут залишатися. Трьох днів цілком достатньо.

— Годі, Ген! Чекати нічого. Можливо, ми ще повернемося сюди на гвинтольоті, щоб вистежити верескунів, — сказала Тівіса.