Читаем Гессі полностью

Світ завмер і наче давав їй цілу вічність, щоб натішитись цим незручним, цим раптовим, цим завжди очікуваним і, проте, майже нереальним моментом зустрічі.

Адже його не мало б тут бути. Адже він пішов. Адже магія закінчилась. Адже магія залишилась десь там, на далекому обрії її майже дитячих, майже дорослих днів, коли вона багато блукала, багато шукала і багато втрачала, тільки щоб віднайти себе заново…

Хотілось кинутись до нього, поставити безліч питань про те, як, та чому, та чи точно, та чи насправді… Та чи Аїден… Та чи все це не сон…

Але тоді довелося б зруйнувати цей довершений момент, цей абсолют щастя і спалах щонайчистішої радості. І врешті, час іще буде. Адже він сказав, що тепер повернувся назавжди. І то щирісінька правда.

Тому Гессі тільки схилила голову, вириваючись із напливу думок, і відповіла йому без краплі тремтіння в голосі:

— Так. Саме так. Тепер усе буде пречудово, Полі.

Коли його ім’я торкнулось її вуст після такої довго-довгої перерви, Гессі всміхнулась і затамувала дух, щоб не злякати таке зриме і таке справжнє щастя, котре завітало до неї, як літня злива, і, як злива, було благословенне й очікуване. Вона знала, що зараз — ось саме зараз — усе правильно, тому нічого злого чи смутного більше не станеться.

Знайомі очі всміхнулись їй у відповідь. Теплі і ніжні, безмежно кохані. Очі, котрі завжди дивилися на неї. Блакитні-блакитні, як небо у квітні.

Клац!