Читаем Два сини полностью

Та все сняться во­ни ма­леньки­ми, а па­руб­ка­ми нi­ко­ли не прис­няться.

I як жи­вiї во­ни сто­ять пе­ред ду­шею моєю: Анд­рiй­ко весел­ий, ку­че­ря­вий, нi­би по ха­тi бi­гає та го­мо­нить, а в ха­тi яс­но-ясно! Ва­силько над квi­та­ми та зiл­лям си­дить, задумався­…

Прокинусь… пус­то! Ро­бо­та до­жи­дає; тре­ба жи­ти, тре­ба дi­ло ро­би­ти, тре­ба тер­пi­ти го­ренько…

Живу… Див­люсь, як ха­та ва­литься; чую, що й са­ма я пи­лом при­па­даю… якось дур­нi­шаю, якось ту­ма­нiю, на­че жи­ва у зем­лю вход­жу..