Читаем Декамерон полностью

– Паніматко, се бідний парубок, глухий і німий; прийшов він отеє сюди по милостиню, я дав йому дещицю, а він поробив мені за те чимало всякої потрібної роботи. Якби ще вмів він садівникувати і став до нас за плату, то кращого наймита нам і не треба: він сильний, на всяке діло здалий, та й нема чого боятися, щоб він із вашими дівочками жарти затівав.

На те абатиса сказала:

– Правда твоя; узнай же, чи вміє він коло саду ходити, та й найми його; знайди йому сякі-такі черевики та якусь стару сірячину та нагодуй добре, щоб принаду дати.

Шафар сказав, що так і зробить, а Мазетто, що підмітав саме в дворі і, ніби то й не він, чув усю ту розмову. «Ну, - думає собі веселенько, - пустіть лишень мене у ваш садочок, я його так оброблю, як ніхто ніколи».

Як побачив шафар, що німтур добре тямить господарську роботу, він спитав у нього на мигах, чи не зостався б він тут, а той йому, так само на мигах, одказав, що на все пристає. Тоді він прийняв парубка на службу й поставив працювати в сад, показавши, що й де робити, а сам пішов собі іншими монастирськими справами клопотатися.

От став уже Мазетто день крізь день у саду робити, а чернички стали до нього чіплятися й дражнитися, звичайно, як із німим, і говорили йому всякі страмні слова, гадаючи, що глушко нічого з того не чує; абатиса ж думала, мабуть, що в парубка не тільки мову, а й жилу одняло, і не дуже на все теє вважала.

Одного дня, напрацювавшися доволі, Мазетто приліг трохи відпочити, коли се до нього підійшли дві чернички, по саду гуляючи, та й давай його розглядати (а він удав, ніби спить). От одна черничка, котора сміліша, і каже другій:

– Якби знала я, сестричко, що можу тобі довіритись, я б тобі щось таке сказала, що вже не раз мені на думку спадало, та й тобі, може, було б на руку.

А та їй:

– Та кажи, не бійся, от їй же богу, ніколи в світі нікому того не скажу.

Тоді сміліша таку повела річ:

– Не знаю, чи впливало тобі коли на думку, як то тісно держать нас у сьому домі, що зроду тут і чоловіків ніяких не буває, опріч старого шафаря та сього німтура; а од жінок, котрі з миру сюди приходили, чувала я не раз, що всі розкоші сьогосвітні - то бридня проти тієї втіхи, що жінка з чоловіком заживає. То я отеє вже не раз собі думала: як немає з ким, то хоч із сим німим іспробую, чи сьому правда. А з ним воно ще й краще буде, бо якби й хотів, то не зміг би про те нікому сказати: виріс до неба, а дурний як треба. Хтіла б я знати, що ти на се скажеш.

– Ой лелечко! - одвітує друга. - Що-бо ти говориш? Та'дже ми - хіба ти забула? - обреклися дівоцтвом своїм святому Богові.

– Ет! - каже та, перша. - Мало чого не обіцяється Богові щодня, а чи все те робиться? Як ми своєї обітниці не дотримаємо, то дотримає хтось інший.

На те подруга сказала:

– А як ми, буває, у тяж зайдемо, що тоді? А вона їй:

– Де ще те лихо, а ти вже бідкаєшся. Як зайдемо, то й подумаємо, що робити. Можна буде тисячу способів прибрати, що ніхто про те зроду й не дізнається, як сама не пробовкнешся.

Тоді і другій черничці закортіло дізнати, що воно за звір такий мужчина. От вона й питає в першої:

– Ну гаразд, то що ж ми маємо чинити? А та:

– Бачиш, - каже, - уже по обіді; всі сестри, окрім нас, здається, сплять; подивимось іще, чи нема кого де в саду, та й що ж - візьмемо його за руку й поведемо в той курінь, де він од дощу ховається. Одна ж нехай із ним буде, а друга на варті. А той німтур такий дурний, що якої схочемо, такої й заграємо.

Мазетто чув усю їхню розмову і ладен був їм хоч зараз догодити, ждав тільки, щоб котрась повела його з собою. Вони ж роздивилися скрізь гарненько і побачили, що ніхто за ними не стежить; тоді та, що перша завела річ, підійшла до нього, розбудила, і він зразу став на прямі. Черничка взяла його за руку, приголубилась до нього й повела в курінь, а він тільки осміхався благувато; там уже його не треба було довго просити, він залюбки вволив її волю. Вона ж була чесною товаришкою і, своє діставши, пустила натомість другу, а Мазетто все строїв дурника і робив, що вони хотіли. Кількома наворотами пробували ще і та і та, перше ніж піти, чи добра в сього вершника сила, а згодом говорили між собою, що то й справді втіха над усі утіхи, ще більша, ніж їм казано, і завжди шукали нагоди пожирувати із німим.

Раз якось підгледіла їх з віконця своєї келії одна сестра та й іншим те показала. Спочатку вони хотіли виказати на них настоятельці, та передумали і, стокмившися з тими двома, і собі стали ходити до садівника причащатися. По скорім часі до них приєдналася й решта черничок.