Читаем 11/22/63 полностью

Але ні. Ні. Я додумався до гіршої. Припустімо, я дістався у 2011 рік і взнав, що 22 листопада Кеннеді таки застрелили? Я так само не маю певності, що Освальд діяв один. Хто я такий, щоб вважати, ніби десять тисяч апологетів теорії змови неправі, особливо, засновуючись лише на тих крихтах інформації, яку з усіма моїми підгляданнями й підслуховуваннями тут тільки й устиг назбирати?

Може, я зазирну в інтернет й дізнаюся з Вікіпедії, що вбивця все-таки стріляв з Трав’яної Купини? Або з даху будівлі на Х’юстон-стрит, де разом містяться окружний суд і в’язниця, і не з якоїсь там купленої за поштовим каталогом Манліхер-Каркано, а з далекобійної снайперської гвинтівки? Або він ховався в каналізації на В’язовій вулиці, спостерігаючи за наближенням Кеннеді в перископ, як це доводять найнавіженіші з конспірологів?

Де Мореншильд якоюсь мірою був пов’язаний з ЦРУ. Навіть Ел Темплтон, майже цілком упевнений, що Лі Освальд діяв сам, це визнавав. Ел серйозно вважав, що той був якимсь дрібним агентом, доносячи всякі балачки та плітки з Центральної й Латинської Америки, заради підтримання на плаву своїх різноманітних нафтових спекуляцій. А якщо він був кимсь більшим? У ЦРУ зненавиділи Кеннеді, коли він відмовився послати американські війська, щоб підтримати оточених партизанів у Затоці Свиней. Те, як він елегантно розрулив Ракетну кризу, ще більше поглибило їхню ненависть. Спецслужби хотіли використати її як привід для того, щоби раз і назавжди покінчити з Холодною війною, бо були певні, що роздуте на публіку «відставання в ракетному озброєнні» є суцільною фікцією. Про це можна було прочитати в щоденних газетах, іноді поміж рядків у новинах, іноді прямим текстом у редакційних статтях.

Припустімо, якісь таємні підлотники в ЦРУ намовили Джорджа де Мореншильда до значно небезпечнішої місії? Не вбивати президента самому, а рекрутувати кілька якнайменше врівноважених персон, котрі залюбки візьмуться за таку роботу? Чи відповів би де Мореншильд «так» на подібну пропозицію? Мені це здавалося ймовірним. Вони з Джинні жили на широку ногу, хоча я не дуже собі уявляв, звідки на все це беруться кошти: «Кадилак», Кантрі-клуб і той їх розкішний дім на Сімпсон Стюарт-роуд. Прислужитися прокладкою, перемичкою між президентом-мішенню та розвідувальним управлінням, яке теоретично існує під його орудою… вельми небезпечна робота, проте, якщо потенційний зиск достатньо високий, людина, що живе вище своїх фінансових можливостей, могла б на неї спокуситися. Та й оплата за це не обов’язково мусить бути готівкою, ось у чому полягає вся краса. Достатньо було б і ласих нафтових концесій у Венесуелі, Гаїті, Домініканській республіці. Крім того, така робота просто могла припасти до душі такому грандіозному маніпулятору, як де Мореншильд. Йому подобалось активно діяти, а на Кеннеді було начхати.

Дякувати Джону Клейтону, я не зміг спростувати навіть участь де Мореншильда в замаху на генерала Вокера. Так, гвинтівка «Каркано» належала Освальду, але якщо Лі виявився нездатним вистрелити, коли надійшов час? Я собі уявив ситуацію, як у критичний момент цей дрібний тхір раптом всирається. І тоді з тремтячих рук Лі гвинтівку вихоплює де Мореншильд, гиркаючи: «Дай сюди, я сам це зроблю».

А чи здатен де Мореншильд зробити постріл з-за того сміттєвого бака, який притяг туди Лі, аби використати як упор для гвинтівки? Один рядок в Елових нотатках підштовхував мене до відповіді «так» на це питання: «У 1961 році виграв чемпіонат Кантрі-клубу зі стендової стрільби».

Якщо я вб’ю Освальда, а Кеннеді все одно загине, тоді все мною зроблене йде нанівець. І що тоді? Стерти і повторити? Убивати знову Френка Даннінга? Рятувати Каролін Пулен знову? Знову їхати в Даллас?

Зустріти знову Сейді?

Вона матиме чисте обличчя, і це гарно. Я знатиму, як виглядає її екс-чоловік, перефарбований і все таке інше, і цього разу зможу його зупинити завчасно, поки він не підібрався ближче. Також гарно. Але сама думка про те, щоб пройти крізь усе те знову, мене виснажила. Крім того, я сумнівався, що зможу холоднокровно убити Лі — ні, на підставі таких непрямих доказів, які я зараз маю, ні. У випадку Френка Даннінга я знав напевне. Я бачив сам.

Отже… що я мушу робити далі?

Була чверть на п’яту, і я вирішив, що моїм наступним кроком стане відвідання Сейді. Я вирушив до машини, яку залишив на Головній вулиці. На розі Головної і Х’юстон-стрит, відразу за будівлею старого суду, я відчув, ніби на мене хтось дивиться, й обернувся. На хіднику за моєю спиною нікого не було. Дивилося Книгосховище, дивилося усіма тими своїми порожніми вікнами, що виходили на В’язову вулицю, по якій за якихось двісті днів після Великодня проїжджатиме президентський кортеж.

8

На поверсі Сейді подавали обід, коли я туди прийшов: чоп-суї. Запах рагу відтворив у пам’яті яскраву картину, як кров Джона Клейтона раптом рине йому на руку аж до ліктя, як він падає на килим, усім на ласку — обличчям донизу.